Ти - моє пекло, ти - мій рай

РОЗДІЛ 12. ТІНЬ МИНУЛОГО

Після тієї нічної грози атмосфера в маєтку дивно й відчутно змінилася. Демір більше не намагався видаватися холодним гранітним бовваном, хоча й звичної сталевої витримки не втратив. Проте між ними з’явилася якась прозора, майже невидима нитка, що натягувалася щоразу, коли їхні погляди перетиналися в довгих мармурових коридорах.

Міра більше не шукала шляхів для бездумної втечі. Вона зрозуміла: щоб вирватися з цієї золотої пастки або змінити своє становище, їй потрібні не розклад зміни варти чи пилочка для нігтів, а правда. Справжня, незамаскована причина, чому владний і небезпечний чоловік, який тримає в страху половину кримінального Стамбула, викупив її за статки й тримає під особливою, майже хворобливою опікою.

Шанс дізнатися більше випав наступного дня по полудні.

Демір терміново виїхав до порту — там виникли якісь затримки з митними документами, і більша частина охорони вирушила разом із ним. У будинку панувала незвична, тиснуча на вуха тиша.

Крокуючи західним крилом другого поверху, куди їй раніше суворо заборонялося заходити, Міра звернула увагу на важкі дубові двері з різьбленим східним орнаментом. На відміну від решти приміщень, ця кімната завжди була зачинена. Але сьогодні, мабуть через поспіх покоївки чи неуважність Аніси, масивні двері залишалися ледь прочиненими — на вузьку, темну щілину.

Серце Міри калатало в грудях, мов загнана пташка. Вона затамувала подих, озирнулася на порожній коридор і обережно штовхнула важке дерево.

Двері беззвучно піддалися вперед.

За ними ховалася велика, занурена в напівтемряву кімната. Тут пахло сухими квітами, старим папером і солодкуватим, ледь відчутним ароматом жасмину, який різко контрастував із важким тютюновим духом кабінету Деміра. Вікна були завішені щільними оксамитовими шторами, крізь які пробивалися лише вузькі, золотаві смуги денного світла.

Це була дівоча спальня. Неторкана, ідеально прибрана, але застигла в часі.

Міра повільно зробила кілька кроків по м'якому килиму, відчуваючи, як уздовж хребта пробігає крижаний холодок. Вона торкнулася пальцями полірованої поверхні туалетного столика: там акуратно лежали срібний гребінець, нерозкритий флакончик парфумів і витончений флакон із рожевою водою.

На ліжку чекав розкладений ніжний шовковий халат, ніби його власниця вийшла лише на хвилину й мала ось-ось повернутися.

Але увагу Міри прикупила далека стіна кімнати.

Вона підійшла ближче, і її подих перехопило, а ноги на мить стали ватяними.

У центрі стіни, у важкій позолоченій рамі, висів великий портрет, написаний олією. З полотна на Міру дивилася молода, надзвичайно красива дівчина років двадцяти. На ній була проста біла сукня, а в темне, хвилясте волосся була вплетена гілочка жасмину.

Але найжахливішим були її очі.

Великі, палаючі, непокірні. Вони дихали такою самою дикою гордістю, незламністю та гордим вогнем, який Міра щодня бачила у власному відображенні в дзеркалі.

Внизу портрета на золотистій табличці було викарбувано ім'я та дві дати: «Ясмін. 2002–2022».

— Ясмін... — тихо, майже пошепки мовила Міра, і це ім'я пролунало в тиші порожньої кімнати як відлуння чужого болю.

Пазл у її голові почав складатися з жахливою, нищівною чіткістю.

Вона згадала перші хвилини на аукціоні. Згадала той момент, коли її погляд перетнувся з його поглядом у затінку VIP-ложі. Згадала, як Демір заціпенів, як його пальці впилися в підлокітник, і з якою дикою, божевільною імпульсивністю він вирвав її з рук торгівців людьми, віддавши астрономічну суму.

Вона згадала його нічне марення, його відчайдушний крик: «Я запізнився... Я мав урятувати її!»

Демір викупив її не тому, що захотів нову іграшку. І не просто через раптовий напад милосердя.

Він побачив у ній привид. Він побачив той самий вогонь, той самий погляд, який колись належав його загиблій сестрі. Вона була для нього не просто бранкою, а живим спокутуванням його давньої, невиплаканої провини. Її "поліпшена ізоляція", її золота клітка з найкращими лікарями, одягом і захистом від усього світу були лише результатом його хворобливого жаху знову запізнитися. Знову не вберегти.

Міра повільно опустила очі на тумбу під портретом. Там лежав невеличкий шкіряний щоденник із вишитим східним орнаментом і відкрита фотокартка. На фото Ясмін сміялася, обіймаючи за шию молодого, ще без шрамів і холоду в очах, Деміра. Вони виглядали щасливими. Світлими. Впевненими у своєму майбутньому.

Міра торкнулася пальцем фотографії. Всередині неї вибухнув цілий калейдоскоп почуттів: гострий, пекливий жаль до цього зламаного чоловіка змішався з гірким, болючим усвідомленням власного становища.

Вона була для нього лише тінню. Двійником. Живим нагадуванням про трагедію, яка випалила його серце.

— Ти шукаєш у мені її... — тихо мовила Міра до порожнечі кімнати, відчуваючи, як до очей підступають гарячі сльози. — Ти побудував для мене цю клітку, бо не зміг урятувати її від вогню.

— Вона не любить, коли в її кімнаті торкаються речей, — пролунав від дверей сухий, вимогливий голос.

Міра різко повернулася.

У дверях стояв Демір. На ньому не було піджака, комір сорочки був розстебнутий, а в руках він тримав шкіряну папку. Його обличчя було непроникним, але в темно-карих очах спалахнув небезпечний, тривожний вогонь. Він крокував повільно, і кожен його крок лунав у тиші кімнати як попередження.

Міра не відступила. Вона випростала спину, витерла сльозу зі щоки й подивилася йому просто в очі — з тією самою непокірною гідністю, яка колись звела його з розуму.

— Це вона, так? — Міра вказала рукою на портрет Ясмін. — Це причина, чому я тут? Чому ти платиш за мене мільйони, зачиняєш у маєтку й дивишся на мене так, ніби я винна в усіх гріхах цього світу?

Демір зупинився за два кроки від неї. Повітря між ними знову стало гарячим і важким, просякнутим напругою, що межувала з божевіллям. Він повільно перевів погляд із портрета сестри на обличчя Міри.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше