Ніч після невдалої втечі здавалася важкою, немов застигла смола. Поцілунок біля гарячого капота автомобіля досі обпікав губи Міри, наче тавро. Вона сиділа на краю ліжка, обхопивши себе руками, і дивилася у темряву. Всередині вирував справжній хаос: лють на власне безсилля змішувалася з диким, незрозумілим трепетом, який лякав її набагато більше за заперті ворота маєтку.
Вона мала б ненавидіти його за той поцілунок. Мала б зневажати. Але замість цього перед очима знову й знову виринав його погляд — зламаний, переповнений диким болем і жахом знову втратити.
За вікном з новою силою розігралася злива. Небо над Босфором розривали спалахи блискавок, а важкі краплі з гучним гуркотом били в шиби, мов кулі. Вітер вив у вентиляційних шахтах, заповнюючи величезний будинок тривожними, похмурими звуками.
Міра підвелася, не в змозі заснути. Накинувши на шовкову нічну сорочку м'який кардиган, вона обережно відчинила двері кімнати. У коридорах другого поверху панувала напівтемрява, розбавлена лише приглушеним світлом аварійних каганців.
Вона повертала до сходів, коли раптом із зачиненого кабінету Деміра пролунав глухий, моторошний звук.
Це не був крик. Це був важкий, стогнуючий видох людини, яка згорає в дикому маренні, а за ним — гучний тріск розбитого скла.
Міра завмерла на місці. Серце прискорило свій стукіт. Прагнення сховатися в кімнаті й не втручатися билося з її внутрішньою людською чуйністю. Але після кількох секунд вагань підсвідомий порив переміг. Вона обережно наблизилася до масивних дубових дверей і торкнулася ручки.
Двері легко піддалися. .
Міра тихо ступила всередину й затамувала подих.
У кабінеті панував морок, який раз у раз розрізали білі спалахи блискавок за величезним панорамним вікном. На підлозі біля шкіряного дивана лежали уламки кришталевого келиха, а повітря було просякнуте важким ароматом міцного віскі, тютюну та озону.
Демір лежав на дивані. Його сорочка була повністю розстебнута й зірвана з одного плеча, викриваючи міцні груди. Він важко, уривчасто дихав, кидаючись із боку в бік, ніби намагався вирватися з чиїхось невидимних, смертельних обіймів. Чоло було вкрите дрібними краплями поту, а мокре темне волосся прилипло до скронь.
— Ні... Ясмін... ні! — хрипко, з диким болем вирвалося з його затиснутих вуст. — Я йду... Ясмін, ні!
Його пальці гарячково стискали шкіру дивана, а накачані груди здималися так важко, ніби йому бракувало кисню.
Міра зробила кілька повільних кроків по килиму. Потім зупинилася, і в її грудях усе стиснулося від раптового, гострого жалю.
У спалаху блискавки вона вперше роздивилася його тіло не як броню владного бандита. На його торсі й плечі відбивалися моторошні, рвані шрами від давніх опіків і уламків. Шрами, які не загладити жодними статками світу. Вони тягнулися від шиї до самих ребер — сліди того самого вогню, у якому загинула його сестра.
Цей чоловік, перед яким тремтів увесь Стамбул, зараз виглядав беззахисним і безпорадним хлопчиком, ув'язненим у власному нічному жахітті.
— Деміре... — тихо мовила Міра, опускаючись поруч із ним на коліна.
Він не чув. Його марення ставало дедалі сильнішим. Він різко смикнувся, його обличчя спотворила судорога болю, і він глухо застогнав, намагаючись підвестися.
Міра, забувши про всі застереження, про правила й про власну образу, обережно простягнула руку й торкнулася його гарячого, вологого чола. Його шкіра палахкотіла, мов при лихоманці.
— Деміре, прокинься... Це просто сон, — м'яко, але наполегливо прошепотіла вона, її пальці провели по його скроні, прибираючи мокре волосся.
У ту ж секунду Демір зреагував на доторк зі швидкістю пораненого хижака.
Його міцна, гаряча долоня блискавично замкнулася на її зап'ясті. Він різко розплющив очі — темні, затуманені жахом і біллю — і за частку секунди перевернув її, притиснувши до дивана й нависнувши зверху.
Його дихання було рваним, а погляд — божевільним. Він не одразу зрозумів, де перебуває.
— Ясмін?.. — хрипко вирвалося з його грудей.
Міра не закричала. Вона не спробувала втекти. Вона дивилася йому просто в очі — спокійно, з глибоким, лагідним співчуттям.
— Ні, Деміре, — тихо мовила вона, і її вільна долоня повільно, ледь торкаючись, лягла на його напружену, гарячу щоку. — Це я. Це Міра.
Слово «Міра» пролунало в напівтемряві кабінету як рятівний якір.
Демір заціпенів. Його зіниці повільно звузилися. Туман марення почав розсіюватися, поступаючись місцем гіркому, тверезому усвідомленню. Він дивився на її сіро-зелені очі, відчував ніжне, тепле доторкання її пальців до своєї шкіри і чув, як прискорено калатає її серце під його долонею.
Його хватка на її зап'ясті повільно послабшала. Пальці розтиснулися.
— Ти... що ти тут робиш? — його голос був повністю знесиленим і хрипким.
— Я почула шум, — м'яко відповіла вона, не прибираючи долоні з його щоки. Вона відчувала, як дрижить його тіло під вагою пережитого жаху. — Тобі снилося пекло, Деміре.
Він важко опустив голову, впираючись чолом у її плече. Його гарячий подих обпікав шкіру її шиї. Чоловік, який запекло контролював кожен подих навколо, зараз просто лежав на її плечі, розчавлений душею.
Міра відчула, як її серце стискається від дикої, незбагненної ніжності. Вона повільно підняла руку й проведе долонею по його темному, вологому волоссю, заспокоюючи його так, як заспокоюють поранену дитину.
— Вона загинула у вогні, так? — тихо запитала Міра, здогадуючись про правду.
Демір не ворухнувся. Лише його тіло на мить напружилося, а потім він видав важкий, судорожний видох.
— Я запізнився... — прошепотів він прямо в її шию, і в цьому шепоті була стільки невиплаканого отруйного болю, що в Міри запекли очі від сліз. — Я мав урятувати її... А замість цього я приніс лише вогонь. Я знав, що мій світ її знищить.
Він повільно звів голову. Вони опинилися обличчям до обличчя в тьмяному світлі чергової блискавки. Його темно-карі очі дивилися на неї без жодного захисного бар'єра — у них була суцільна, оголена душевна рана.
#493 в Жіночий роман
#1716 в Любовні романи
#340 в Короткий любовний роман
від ненависті до кахання, владний герой, небезпека і пристрасть
Відредаговано: 03.11.2026