Сонячне проміння, що пробивалося крізь високі панорамні вікна східного крила, різало очі. Проте для Міри цей світанок не ніс жодного тепла.
Вона прокинулася на величезному ліжку з білосніжною шовковою білизною. Кімната, яку їй виділили, більше нагадувала номер у п’ятизірковому люксі: світлий мармур, витончені меблі з масиву горіха, власна ванна кімната й вихід на просторий балкон, з якого відкривався приголомшливий краєвид на смарагдові води Босфору. Але для Міри кожен куток цієї розкоші отруював повітря. Це була не спальня. Це була камери підвищеного комфорту.
На столі біля вікна вже стояв срібний піднос: свіжовипечені турецькі симіти, кілька видів сиру, оливки, джем і ароматна кава у витонченій порцеляновій чашці.
Міра навіть не доторкнулася до їжі.
Вона сиділа на краю ліжка, підібгавши під себе ноги й загорнувшись у простий білий халат, який їй залишила економка Аніса. Її сукню дійсно забрали, а натомість у шафі з’явилися десятки нових речей — ідеально підібраних за розміром, дорогих, але стриманих. Демір подбав про все. Він створював ілюзію турботи, яка насправді була лише черговим ланцюгом на її шиї.
Почувся легкий стукіт у двері, і до кімнати увійшла Аніса. Побачивши незайманий сніданок, літня жінка засмучено зітхнула й похитала головою.
— Дівчино, ти мусиш поїсти, — тихо мовила вона англійською, ставлячи на стіл свіжий глечик із соком. — Демір-бей не любить, коли в його будинку порушують порядок.
— Нехай цей Демір-бей забере свою каву й сам її п'є, — Міра звела на економку палаючий сіро-зелений погляд. — Я не буду їсти його їжу. Я не торкнуся нічого в цьому будинку, поки він не поверне мені мій паспорт і телефон!
— Ти граєшся з вогнем, Міро, — тихо застерегла Аніса, опускаючи очі. — Ти не знаєш, через що пройшов цей чоловік. Його серце — з камню. Ти його не розчулиш голодуванням. Ти лише зробиш гірше собі.
— Я не збираюся його розчулювати! — вигукнула Міра, підводячись на ноги. Її голос тремтів від напруги. — Я вимагаю свого права на свободу! Вона не належить йому!
Аніса лише важко зітхнула, забрала піднос із застиглою кавою та мовчки вийшла, зачинивши двері на ключ.
Минув один день. Потім другий.
Міра тримала свій бунт із відчайдушною, фанатичною впертістю. Вона не торкалася ані сніданків, ані обідів, які їй справно приносила Аніса. Вона пила лише воду з-під крана у ванній. На третій день її тіло почало зраджувати: голова крутилася від найменшого руху, в очах темніло, а губи пересохли й укрилися дрібними тріщинками. Але всередині неї палала запекла, темна лють.
Вона вчилася терпіти біль. Для дівчини з простої родини, яка змалку звикла долати труднощі, це було випробуванням характеру. Вона вірила: якщо вона зламається зараз, якщо почне прийняти його "милості" й підкорюватися його правилам — вона втратить себе остаточно.
Увечері третього дня двері кімнати відчинилися з сухою, різкістю.
Міра сиділа у кріслі біля зачиненого балкона, дивлячись на темне море. Почувши важкі, повільні кроки, вона навіть не повернула голови. Вона пізнала цю ходу. Гострий запах тютюну, шкіри та гірких східних спецій миттєво заповнив кімнату.
Демір зупинився за два кроки від неї.
На ньому була чорна сорочка з закачаними рукавами, що відкривали міцні передпліччя зі шрамами, та темні брюки. Його обличчя в напівтемряві здавалося вирізьбленим із темного граніту. Він мовчки дивився на її зблідле, виснажене обличчя, на тіні під очима та тремтячі пальці, якими вона міцно вчепилася в підлокітники крісла.
— Ти вирішила померти з голоду, Міро? — його голос лунав глухо, але в ньому відчувалася сталева, небезпечна напруга.
Міра повільно повернула до нього голову. Її погляд був тьмяним від фізичного виснаження, але в його глибині все ще горів той самий непокірний, запеклий вогонь.
— Це... єдине, що я можу контролювати в цьому будинку, — хрипко мовила вона, змушуючи себе дивитися йому просто в очі. — Моє тіло належить мені. І я не буду прийняти їжу з рук свого тюремника.
Демір повільно нахилився до неї, спираючись долонями на підлокітники її крісла. Він оточив її своїм тілом, перекривши все повітря в кімнаті. Вона відчувала гаряче дихання, що обпікало її щоку, і бачила, як у його темних очах закручується справжній шторм.
Його лютило це голодування. Лютило не тому, що йому було шкода її тіла, а тому, що ця дівчина знову чинила опір. Вона знову ставала в позу, знову нагадувала йому про те, що силою можна підкорити все, крім людського духу. І кожна хвилина її мовчазного бунту б'є по його власних спогадах про Ясмін, яку він так само не зміг уберегти від її власної жорстокої долі.
— Ти думаєш, ти вражаєш мене своєю гордістю? — процідив він крізь затиснуті зуби, і від його слова кімнатою прокотилася крижана хвиля. — Ти думаєш, я стану благати тебе з'їсти шматочок хліба? Чи буду плакати над твоєю слабкістю?
— Мені не потрібні твої сльози, — Міра зціпила зуби, намагаючись не здригнутися від його близькості. — Поверни мені паспорт! Поверни телефон! На якій підставі ти тримаєш мене тут?!
— На підставі того, що я за тебе заплатив! — його голос нарешті зорвався на глухий, рикаючий крик. Він різко випростався, карбуючи кроки по килиму. — Я витяг тебе з болота, де з тебе зробили б ляльку для забав! Я дав тобі дах, безпеку, їжу!
— Я НЕ ПРОСИЛА ТЕБЕ ПРО ЦЕ! — закричала Міра, підводячись із крісла. Вона хиталася, ноги дрижали, але вона стояла рівно, виклично піднявши підборіддя. — Ти не врятував мене, Деміре! Ти просто забрав мене собі! Ти вважаєш, що грошима й силою можна купити все? Купити людське життя, волю, гідність?! Ти — такий самий бандит!
Демір різко повернувся до неї. За два швидких кроки він скоротив відстань між ними, схопив її за плечі й грубо, але фіксуюче притиснув до стіни.
Його пальці впилися в її крихкі кістки. Міра зойкнула від болю, але не опустила очей. Вони стояли груди до грудей. Вона відчувала, як шалено калатає його серце — важко, потужно, мов поранений звір у клітці.
#479 в Жіночий роман
#1699 в Любовні романи
#334 в Короткий любовний роман
від ненависті до кахання, владний герой, небезпека і пристрасть
Відредаговано: 03.11.2026