Важкі ковані ворота із зображенням родового герба повільно розсунулися, пропускаючи чорний «майбах» усередину, і з глухим, металевим луном зачинилися за ним.
Автомобіль повільно котився розкішною алеєю, обабіч якої росли високі кипариси та доглянуті кущі гортензій. У світлі фар виринав масивний триповерховий маєток із білого мармуру та темного дерева, зведений на самісінькому крутосхилі. Знизу, з-за високої кам'яної огорожі, доносився безупинний, важкий гуркіт штормових хвиль Босфору. Повітря тут було просякнуте сіллю, хвоєю та холодним нічним вітром.
Це місце виглядало як ілюстрація з журналу про життя мільйонерів. Але для Міри воно здавалося лише більшою, дорожчою й набагато небезпечнішою пасткою. Золотою кліткою, зведеній на скелях.
Машина зупинилася біля високого ґанку, застеленого темно-сірим гранітом. Охоронець у чорному костюмі миттєво підбіг і відчинив праві пасажирські двері.
— Виходь, — відрізав Демір, не глянувши на неї. Його голос був сухим і позбавленим будь-яких емоцій.
Міра на мить завагалася, відчуваючи, як ноги від пережитого страху й напруги стають ватяними. Проте вона змусила себе ступити на гранітні сходи. Вона випростала спину, підняла голову й міцно стиснула кулаки, хоча закривавлена рука все ще боляче нила.
Коли вони пройшли крізь масивні дубові двері, Міра опинилася у величезній вітальні. Високі стелі, кришталева люстра, що кидала м'яке світло на поліровану підлогу, антикварні меблі, величезний камін і панорамні вікна від підлоги до стелі, за якими темніла безкрайня морська безодня.
У холі їх зустріла літня жінка у строгому темно-синьому платті з сивіючим волоссям, зібраним у тугий вузол. В її погляді, зверненому на Деміра, читалася глибока повага, змішана з тривогою.
— Деміре-бей, ласкаво просимо додому, — тихо мовила вона турецькою, а потім перевела здивований погляд на Міру — вбрану в розірвану, забруднену кров'ю сукню, із розплетеним волоссям і палаючими сіро-зеленими очима.
— Анісо, — звернувся до неї Демір турецькою мовою, але його голос лунав так лунко, що Міра вловлювала кожну інтонацію. — Покажи їй кімнату на другому поверсі. У східному крилі. Поранення на руці обробити. Одяг спалити.
— ЩО?! — Міра перейшла на англійську, роблячи крок уперед і стаючи просто перед Деміром. Вона була набагато нижчою за нього, але зараз її постать дихала такою дикою, неприборканою силою, що навіть літня економка мимоволі відступила на крок. — Спалити?! Ти не маєш права розпоряджатися навіть моїми лахміттями! Ти купив мене на аукціоні як якийсь товар, але я — людина! Людина з ім'ям, із родиною, із гідністю!
Демір повільно зняв піджак і кинув його на руки охоронцю, який мовчки стояв біля дверей. Потім розстебнув верхній ґудзик білої сорочки й послабив вузол шовкової краватки. Його рухи були повільними, розважливими, але в них ховалася небезпека хижака, який просто грається зі своєю здобиччю перед тим, як завдати вирішального удару.
— Анісо, залиш нас, — недбало кинув він економці.
Жінка тривожно поглянула на Міру, кивнула й швидко зникла в глибині коридору. Охоронці також мовчки вийшли, зачинивши за собою масивні двері.
У величезній, сяючій вітальні залишилися тільки вони удвох.
— Гідність? — Демір зробив повільний крок до неї. Його важкі кроки глухо відбивалися від мармуру. — Ти говориш про гідність у будинку чоловіка, який щойно віддав за тебе статки? Ти вважаєш мене работорговцем, Міро?
Він уперше вимовив її ім'я. З його вуст воно пролунало оксамитово, але водночас загрозливо, як шелест сухого листя під ногами.
— А хто ти такий?! — закричала вона, не відступаючи ні на сантиметр, хоча серце в грудях калатало від божевільного страху. — Ти ходиш на закриті аукціони! Ти купуєш жінок за чеки! Ти тримаєш біля брами озброєну амбалами охорону! Ти — головний монстр у цьому пеклі! Найбагатший і найжорстокіший із усіх бандитів, яких я бачила!
Демір зупинився впритул до неї. Гаряче повітря, що йшло від його тіла, обпекло її обличчя. Його темні, майже чорні очі впилися в її сіро-зелений погляд.
Всередині нього все палало. Кожне її слово, кожна інтонація її голосу й цей непокірний погляд розривали його свіжі шрами. Вона була поруч. Жива, горда, красива. Вона дивилася на нього з такою чистою, безкомпромісною ненавистю, від якої його власна душа здригалася.
Він ненавидив її за це. Ненавидив за те, що вона змушує його відчувати біль. Ненавидив за те, що вона нагадує йому Ясмін, яку він залишив у вогні.
— Так, — тихо, майже пошепки мовив Демір, і від цього тихого тону Мірі стало в сотні разів моторошніше, ніж від його крику. — Я монстр. Я той, хто вирішує, хто в цьому місті дихатиме, а хто помре під парканом. І відсьогодні я — твій єдиний господар.
— Ніколи! — процідила вона крізь затиснуті зуби, її губа знову кровоточила. — Я скоріше вистрибну в це вікно на скелі, ніж стану твоєю бранкою!
Демір раптово простягнув руку й міцно, але без жорстокості, вхопив її за підборіддя, змушуючи дивитися собі прямо в очі. Його пальці були гарячими, мов розпечене залізо.
— Слухай мене уважно, дівчинко, — карбував він кожне слово, і в його очах спалахнув небезпечний, темний вогонь. — Ось правила твого нового життя. Правило перше: ти живеш у цьому будинку. У тебе буде все — одяг, їжа, найкращі лікарі. Але межі цього маєтку ти не покинеш ніколи.
— Це в'язниця! — вирвалося в Міри.
— Правило друге, — величним тоном продовжив Демір, ігноруючи її вигук. — Ти не намагаєшся втекти. Якщо ти зробиш хоч один крок за ворота без мого дозволу — я знайду тих виродків, які продали тебе в аеропорту, і знищу їх разом із тобою. А потім я знайду твою сім'ю в Україні, — він зробив коротку паузу, і Мірі здалося, що її серце взагалі зупинилося. — Я знаю, що ти їхала за контрактом, щоб закрити борги батька й вилікувати сестру. Я знаю про тебе все, Міро.
Міра заціпеніла. Дикий, холодний жах скував її тіло. Повітря з легенів вилетіло з глухим хрипом.
Він знав. Він знав про її сім'ю. Вона зрозуміла, що цей чоловік тримає в руках не просто її життя — він тримає долі найдорожчих їй людей.
#485 в Жіночий роман
#1702 в Любовні романи
#330 в Короткий любовний роман
від ненависті до кахання, владний герой, небезпека і пристрасть
Відредаговано: 03.11.2026