Салон чорного броньованого «майбаха» пахнув дорогою шкірою, тютюном і гірким, важким парфумом, від якого у Міри спирало подих. Двері зачинилися з глухим, важким клацанням, відрізавши будь-які звуки нічного Стамбула. Всередині панувала суцільна, тиснуча на вуха тиша, яку порушувало лише уривчасте, важке дихання двох людей.
Міра миттєво відскочила в найвіддаленіший куток заднього сидіння, притиснувшись спиною до холодних шкіряних дверей. Її пальці гарячково шукали ручку, але замок уже був заблокований з панелі водія.
Демір сидів поруч. Він навіть не поглянув на неї одразу. Його масивна постать здавалася кам'яною брилою в напівтемряві салону. Світло вуличних ліхтарів, що миготіли за тонованим склом, по черзі вихоплювало його суворий профіль: затиснуті в тонку лінію вуста, гостру лінію вилиць і важкі, щільно зсунуті брови. Його великі долоні, ледь стиснуті в кулаки, лежали на колінах і дрібно тремтіли.
Це не було тремтіння страху. Це був дикий, неконтрольований спазм люті й внутрішнього болю, який розривав його зсередини, мов запізніла контузія.
— Відчини двері, — її голос прорізав тишу. Вона намагалася говорити твердо, але хрипкий, надламаний звук зраджував її. — Чуєш мене?! Випусти мене звідси, бандите! Скільки б ти за мене не заплатив — я не твоя власність!
Демір повільно, дуже повільно повернув до неї голову.
У світлі чергового ліхтаря Міра нарешті зблизька побачила його очі. Глибокі, темно-карі, майже чорні, вони палали не хтивістю чи триумфом покупця, який здобув омріяну річ. У них вирувало справжнє, концентроване пекло. Погляд Деміра був настільки важким і гострим, що Міра мимоволі затамувала подих, відчуваючи, як уздовж хребта пробігає крижана судома.
— Заткнися, — процідив він низьким, глухим басом. Кожне слово звучало як удари важкого молота по ковадлу. — Просто заткнися й не випробовуй моє терпіння. Ти й так уже зробила забагато за один вечір.
— Я робила те, що мала! — знову вибухнула Міра, нагинаючись у його бік і спалахуючи сіро-зеленими очима. — Ти купив мене на аукціоні! Як якусь худобу! Ти нічим не кращий за тих виродків у залі! Ти такий самий злочинець!
— Якби я не купив тебе, — Демір різко подався вперед, і його масивне тіло нависло над нею, перекриваючи все повітря в салоні, — ти б зараз лежала на підлозі завіси із зламаним хребтом. Або через годину пливла б на закритій яхті десь у бік Перської затоки, де про твоє ім'я забули б назавжди. Ти хоч уявляєш, куди ти потрапила, дурна дівчинко?!
Його подих, обпікаючий і швидкий, торкнувся її щоки. Вони були так близько, що Міра бачила дрібну сітку червоних капілярів у його білках і пульсуючу жилку на скроні.
— Тоді чому ти втрутився?! — її голос зірвався на відчайдушний крик, у якому змішалися сльози й незламна лють. — Чому ти викинув ті гроші?! Що тобі від мене потрібно?!
Демір завмер. Запитання зависло в повітрі, як отруйний туман.
Чому?
Його власні думки билися об череп, мов божевільні птахи. Він не мав бути там задля неї. Він прийшов знищити ворожий клан, розчавити їхні логістичні ланцюги й забрати портові термінали Стамбула. Для нього цей аукціон був лише брудним тлом, огидним атрибутом світу, у якому він жив і яким керував за допомогою сили та грошей.
Але коли вона вийшла на сцену... Коли вона вдарила того виродка й розбила караф... Коли вона підняла голову й подивилася на трьох озброєних чоловіків із тим самим запеклим, непокірним, вогняним поглядом...
Ясмін.
Перед очима Деміра знову спалахнув той фатальний спогад чотирирічної давнини.
Занедбаний склад на околиці Анталії. Запах бензину, пороху й розпеченого металу. Його молодша сестра Ясмін — двадцятирічна, тендітна, зі світлою душею, яку він так ретельно намагався берегти від свого темного світу. Її викрали, щоб шантажувати його. Щоб змусити Деміра віддати все.
Він прийшов по неї з армією людей, готовий спалити все місто. Але коли він вибив двері, було пізно. Ясмін стояла біля стіни, охоплена полум'ям і оточена ворогами. Вона була поранена, але коли її очі зустрілися з його очима за секунду до вибуху, у них не було прохання про милосердя до ворогів. У них була така сама дика, горда, нескорена гідність. Погляд, який казав: «Я не зламалася, брате».
Він не встиг добігти трьох метрів. Вибух відкинув його, спаливши легені й назавжди залишивши шрами на душі. Він вижив. А вона — ні. І з того дня Демір жив у пустелі власного сумління, перетворений на холодного, жорстокого монстра, для якого людське життя не вартувало й мідного шеляга.
І ось зараз... перед ним сиділа дівчина.
Вона не була двійником Ясмін. У неї були інші риси обличчя, інший колір волосся, інший голос. Але цей погляд... Цей вогняний, бісівський погляд, який знову безжально розривав свіжі шрами на його серці.
Він викупив її не з милосердя. Він викупив її, бо його власне тіло спрацювало швидше за розум. Його душа, що згорала від провини, імпульсивно схопилася за цей "лот", як за єдиний спосіб бодай на мікроскопічну частку спокутувати свій гріх перед померлою сестрою.
— Ти мені не потрібна, — голос Деміра став дивно тихим, але від цієї тиші Мірі стало ще моторошніше. Він повільно відкинувся назад на сидіння, знову перетворюючись на кам'яну статую — Ти для мене — порожнє місце. Із цієї хвилини ти житимеш у моєму будинку.
— У твоєму будинку?! — Міра аж подавилася повітрям. — Це що, твоя приватна в'язниця?! Ти не маєш права! Я громадянка іншої держави! У мене забрали паспорт, мене ошукали! Якщо ти маєш хоч краплю людяності — поверни мені документи й відпусти!
Демір витягнув із кишені цигарку, затиснув її в зубах і клацнув дорогою золотою запальничкою. Вогник на секунду вихопив його суворе обличчя з глибокою зморшкою між бровами. Він зробив глибоку затяжку й випустив густий струмінь диму просто в стелю салону.
— Людяності? — він глухо засміявся, і цей сміх був схожий на хрускіт сухого льоду. — Ти шукаєш людяність не в тому місті, дівчинко. В моєму світі є лише два поняття: сила і гроші. За гроші я тебе купив. А за допомогою сили я змушу тебе сидіти тихо.
#493 в Жіночий роман
#1716 в Любовні романи
#340 в Короткий любовний роман
від ненависті до кахання, владний герой, небезпека і пристрасть
Відредаговано: 03.11.2026