Розділ 28

Повітря у вежі стало настільки густим, що кожне зітхання віддавалося присмаком розпеченого металу на язиці. У її голові все ще кричали привиди Кривавої ночі, а серце вимагало помсти за кожну краплю червоної фарби на стіні. Але її первісна сила Натхненниці, яку пані Марта роками випалювала попелом і яка прокинулася в стінах рідного замку — вимагала дії. Ця магія не підкорялася розуму. Вона бачила порушений баланс. Вона бачила пораненого звіра, який благав про зцілення. Повільно, наче через силу, Ліра піднесла свою долоню. Пальці, вимазані в криваво-червоний мінеральний пігмент, тремтіли. 

Коли її шкіра торкнулася його руки, Ліра зажмурилася, очікуючи удару, болю чи спалаху руйнівного струму. Але болю не було. Золоте світло Ейрісів — м'яке, глибоке, схоже на розплавлене сонце — вирвалося з її пальців і хвилею рушило назустріч синій грозі Валлеріанів. Вони не боролися. Магії злилися, як дві ріки, що нарешті знайшли одне спільне русло. Даріан зробив глибокий видих — перший повноцінний видих за довгі двадцять років. Його легені, які щомиті випалювалися їдким озоном, раптом очистилися. Напруга, що сковувала його плечі з семирічного віку, спала, залишаючи замість себе неймовірне, майже божевільне полегшення. 

Але для Ліри цей дотик став чимось більшим. Як тільки їхні пальці переплелися, її свідомість пробила невидимий бар'єр. Простір навколо зник. Вона опинилася в його голові. Це був перший, неусвідомлений, але ментальний зв'язок. 

Разом із цим проривом на Ліру обрушилася така лавина чужого болю, що в неї перехопило подих. Вона фізично відчула, що його сни вже давно перестали приносити відпочинок, перетворившись на суцільний, виснажливий жах, з якого не було вороття. Щоночі він блукав крізь нескінченний лабіринт власної свідомості. Це були темні, звужені коридори, стіни яких були до чорноти випалені його ж власною, некерованою магією. За кожним кутком, у кожній тіні там ховався один і той самий первісний жах — страх остаточно втратити розум і потонути в синьому безумстві, яке з кожним днем усе ближче підбиралося до серця. 

І з цієї темряви завжди виринав дитячий крик — пронизливе, болісне відлуння тієї самої Кривавої ночі. Даріан знову бачив себе маленьким хлопчиком, який задихався від перших спалахів синіх іскор у власному ліжку, безпорадно згораючи від дару, поки там, за вікнами палацу, у кривавому хаосі за наказом його батька вмирали її рідні. Цей крик розчинявся у безмежній, крижаній самотності, що панувала в кожній залі величного палацу Ерни. У цьому домі не було тепла. Власному батькові-королю він був потрібен лише як слухняна, смертоносна зброя для утримання влади, а майбутня наречена бачила в ньому ніщо інше, як зручну сходинку до омріяної корони. Ніхто не бачив його болю. Нікому не було діла до його випаленої душі. 

І лише серед усього цього чорного хаосу, на самому дні його особистого пекла, раптово спалахнула вона. Це був яскравий образ дівчини з розпатланим, вогненним волоссям. Вона тримала в руках розбитий келих і дивилася на нього з невимовною гордістю та люттю. Попри її ненависть та страх, вона стала для Даріана єдиним живим променем світла в цій гниючій, мертвій імперії — єдиним порятунком, який він тепер ні за що не випустить із рук.  Ліра здригнулася від цього ментального цунамі. Її ненависть не зникла, але тепер вона була перемішана з гострим, майже фізичним співчуттям до свого ката. 

Раптом цей інтимний контур розірвався. Знизу, з боку підніжжя вежі, донісся важкий, залізний звук — брязкіт зброї вартових та гучний вигук зміни караулу. Даріан різко смикнувся назад, розриваючи контакт. Обоє одночасно скрикнули від несподіванки. Цей розрив викликав у них майже фізичний біль, наче з їхнього тіла живцем вирвали шматок. Повітря знову стало холодним, а золотий пилок на їхніх руках згас, залишаючи лише брудні сліди фарби. Даріан важко дихав, тримаючись за груди, де під чорною сорочкою все ще зберігалося приємне, цілюще тепло. Його погляд, кинутий на Ліру, був диким і розгубленим. 

— Час спливає, Ліро, — швидко заговорив він, намагаючись повернути своєму голосу звичну жорсткість, хоча його пальці все ще тремтіли. Він підійшов до дверей, хапаючись за холодну клямку. — Ти маєш залишатися тут і не привертати уваги. 

Він на мить замовк, і в його очах знову з'явився той занепокоєний блиск, який з'явився після зустрічі з нареченою. 

— Ізольда щось підозрює. Вона відчула, що моя магія затихла. Вона шукатиме причину, і якщо її погляд впаде на цю вежу, я не зможу тебе захистити. Мені доведеться грати свою роль до кінця. Мені доведеться стояти поруч із нею перед усім двором і посміхатися. 

Ліра стояла біля своєї кривавої стіни, притискаючи долоню до грудей, де досі відлунювали чужі емоції. 

— То йди і грай, Валлеріане, — тихо, але з колишньою гіркотою відповіла вона. — Одягай свою корону, стій поруч з нею, але пам'ятай: щоразу, коли ти братимеш її за руку, ти думатимеш про цей момент. І про золото, яке ти ніколи не зможеш приручити. 

Даріан нічого не відповів. Він штовхнув двері і вийшов, а важкий засув із приглушеним клацанням знову відрізав її від світу. Ліра залишилася сама в темряві вежі, під німим поглядом двох місяців. Вона підійшла до вікна, дивлячись на вогні палацу, що горіли внизу. Її магія прокинулася. Вона ненавиділа принца, вона боялася майбутнього, але тепер, коли вона заплющувала очі, вона чула стукіт його серця поруч зі своїм.