Розділ 27

Камінь Північної Вежі був холодним і німим, але Ліра знайшла спосіб змусити його кричати. У глибокій ніші під підвіконням, серед старої зламаної фурнітури та згнилого ганчір’я, вона натрапила на важку дубову скриньку. Всередині, загорнуті в пожовклий пергамент, лежали сухі бруски старовинних мінеральних пігментів та кілька задубілих пензлів. Цей скарб належав комусь із Ейрісів, хто жив тут до Кривавої ночі. Час майже знищив олійний пігмент, але коли Ліра змішала розтовчений порошок із кількома краплями води, фарби ожили. Вони не були бляклими, як її вугільні малюнки в притулку. Магія, що досі дрімала в стінах вежі, зреагувала на її пальці. Фарби лягали на сірий мармур стін густо, соковито і страшно. Вона малювала весь день і всю ніч, не відчуваючи втоми. Її вела чиста, концентрована лють. 

Коли важкий засув на дверях нарешті скреготнув, і Даріан переступив поріг, він зупинився як укопаний. Його погляд застиг на стіні навпроти вікна. Ліра стояла посеред кімнати, важко дихаючи, її пальці й поділ сукні були вимазані в криваво-червоне та сажово-чорне. На стіні оживала трагедія двадцятирічної давнини. Це була не просто картина — це була застигла агонія. Золоті силуети жінок-Натхненниць падали на коліна, їхні обличчя були викривлені криком розпачу, а зверху їх накривали хижі, ламані сині блискавки, які прошивали наскрізь. Червона фарба стікала вниз по стіні реальними, підсохлими цівками, наче мармур стікав кров'ю. 

Ліра повернула до нього обличчя, чекаючи на вибух. Вона хотіла розлютити його. Хотіла, щоб його синя магія знову вийшла з-під контролю, щоб він відчув хоча б дещицю того болю, який її народ пережив з вини Валлеріанів. Вона хотіла бачити гнів тирана. Але Даріан мовчав. 

Він повільно підійшов ближче до стіни. Синє сяйво, що зазвичай пульсувало під його шкірою, коли він був напружений, зараз згасло. Його плечі, завжди ідеально розправлені, військова постава — все це раптом підкосилося під вагою намальованого сюжету. Він дивився на криваві патьоки фарби, і в його крижаних очах не було й натяку на лють. Там був сором. Глибокий, нищівний і невимовно страшний сором, змішаний із граничною втомою. 

— Ти думаєш, я не бачу цього щоночі, коли заплющую очі? — тихо, майже пошепки запитав Даріан. Його голос позбувся свого звичного королівського тону. — Усі навколо... у кожному шепоті за спиною, у кожному погляді придворних я бачу одне й те саме. Вони пам'ятають. Вони пам'ятають Ейрісів, пам'ятають ту ніч, і щодня нагадують мені, чий я син і що зробив мій батько. Це клеймо вирізане на моєму імені настільки глибоко, що я вже ніколи не зможу його змити, скільки б крові чи вини не взяв на себе. 

— Ти бачиш свої трофеї, — виплюнула Ліра, міцніше стискаючи в руці пензель, наче зброю. 

Даріан нарешті перевів погляд на неї. Його обличчя здавалося блідим, як у мерця, під холодним світлом двох місяців. 

— Мені було лише сім, Ліро, — сказав він, і в його голосі вперше прозвучала дитяча беззахисність. — Тієї ночі, коли мій батько віддав наказ, моя власна магія вперше прокинулася. Без Натхненниці, без контролю. Поки там, нагорі, випалювали Ейрісів, я лежав у своїх покоях і горів живцем. Моя синя блискавка рвала мої власні легені. Я кричав від болю, а за вікном кричали Ейріси. Батько сказав мені, що це ціна за наше виживання. Що вони — прокляття. 

Він зробив крок до стіни, торкаючись пальцями сухої червоної фарби на зображенні однієї з жінок. 

— Я виріс на цій крові. Моє тіло щодня руйнується, тому що баланс світу було порушено. Кожен Валлеріан з мого покоління або вже збожеволів, або повільно помирає. Ми не переможці, Ліро. Ми — прокляті мерці, які чіпляються за владу в гниючій імперії. 

Ліра застигла. Червона фарба вже не здавалася їй кров'ю лише її народу. Вперше вона подумала, що ця стіна розповідає історію двох дітей, яких одна ніч прирекла жити по різні боки одного злочину. Слова застрягли їй у горлі. Вона була готова до катувань, до криків, але не до цього. Перед нею стояв не бездушний кат і не всемогутній принц імперії. А замучений, покалічений власною силою хлопець, який ніс на своїх плечах гріхи батька, як важкі залізні кайдани. Хлопець, який карав себе за Криваву ніч не менше, ніж вона карала його у своїх думках. Вперше за весь час Ліра побачила в ньому людину.  

— Чому ти мені це розповідаєш? — тихо запитала вона, опускаючи пензель. Червона крапля впала на її босий носок. 

Даріан повернувся до неї. Між ними знову почала наростати та сама дивна, магнетична напруга. Його синя іскра і її приховане золоте світло потягнулися одне до одного крізь повітря, стираючи відстань. 

— Тому що я втомився брехати, — відповів він, зупиняючись за крок від неї.  

Він повільно протягнув руку, не торкаючись її, але даючи вибір. Ліра подивилася на його долоню, де під шкірою пульсував синій вогонь і після довгої, натягнутої, як струна, паузи повільно підняла свою. 

Її пальці тремтіли, вона зупинила долоню за міліметр від його шкіри, відчуваючи, як повітря між ними розжарюється від невираженої сили. Синя іскра Даріана тріснула, і в ту ж мить із-під пальців Ліри пробилося м'яке, золоте сяйво, огортаючи його пальці ніжним серпанком. 

— Якщо це пастка, Даріане, — тихо мовила вона, нарешті наважившись торкнутися його долоні й відчувши, як гарячий імпульс прошиває все її тіло, — то ми згоримо в ній удвох.