Розділ 26

Він повільно зірвав із себе розшитий сріблом мундир і безжально кинув його на підлогу. Тканина, яка вдень мала демонструвати абсолютну велич імперського спадкоємця, зараз здавалася важкою бронею, що впивалася в ребра й заважала дихати. Принц підійшов до мармурового вмивальника і занурив обличчя у крижану воду, намагаючись змити з себе липкий шлейф парфумів Ізольди, сморід батьківської величі та отруту придворної брехні. Лише тут, у повній самоті, коли його ніхто не бачив, маска нещадного спадкоємця і покірного сина спадала з його обличчя. 

Даріан спирався тремтячими руками на край вмивальника, дивлячись на своє відображення у важкому срібному дзеркалі. Зі скла на нього дивився чоловік, виснажений власною роллю. Натиск короля Оріона щодня ставав жорстокішим; батько бачив у ньому лише зброю, що втрачає придатність. Ізольда з її проникливим поглядом уже розставила свої крижані тенета й чекала найменшої помилки. Напруга в столиці сягнула межі, і будь-який хибний крок міг розвалити цю хитку ілюзію контролю. Але найбільше принца лякав не страх перед весіллям чи гнівом короля. Найгіршим було дике відчуття тривоги, яке оселилося під серцем відтоді, як він залишив Північну Вежу. 

Він не знаходив собі місця. Кроки Даріана міряли кімнату від стіни до стіни. 

Чи вона в безпеці? — ця думка стукала у скронях, як божевільний молот. 

Північна Вежа була закинута, але палац Ерни кипів шпигунами. Ізольда мала своїх у кожному крилі. Слуги короля вешталися всюди, готуючись до свята. А якщо хтось помітить світло у віконці? Якщо варта проговориться? Якщо якась випадкова тінь приверне увагу? 

Думка про те, що Ліру можуть знайти люди його батька — що її відтягнуть у підземелля Оріона перш ніж він встигне її захистити, — змушувала його сині блискавки загрозливо тріщати на кінчиках пальців. Але цього разу ця магія виривалася не від болю, а тому, що він хотів захистити Ліру. Він хвилювався за неї. За дівчину, яка плювала йому під ноги. За бранку, яка бажала йому найжахливішої смерті. 

Даріан і сам не розумів, звідки в ньому цей їдкий, божевільний страх за її життя. Це здавалося абсурдом. Він же не міг закохатися в неї — точно ні, це було б повною дурістю. Однієї короткої, сповненої ненависті й подиву зустрічі надто мало для подібних почуттів. Справа була зовсім в іншому. Він просто боявся. Боявся, що якщо Ліра зникне, якщо її знищать... більше не буде нікого у цьому світі, хто здатен приборкати його руйнівну силу й угамувати пекельний біль. Вона була його єдиним порятунком, і втратити її означало остаточно втратити себе.  

Принц зупинився біля високого арочного вікна, що виходило на північно-східний замок. У далекій, напівзруйнованій вежі, прямо під багряними місяцями, ледь помітно темнів її силует. Вона була там. Тільки поруч із нею — і тільки думаючи про неї — він міг бути справжнім. Не принцом Валлеріаном, не спадкоємцем завойовника, а просто людиною, яка вперше за двадцять років відчула спокій. Ліра була його найбільшою загрозою і єдиною правдою в цьому світі, побудованому на брехні та попелі. 

— Виживи, Ліро, — тихо прошепотів Даріан у нічну темряву, приклавши гарячу долоню до холодного віконного скла. — Просто виживи. А я зроблю все, щоб ці стіни не стали твоєю могилою. 

Він розвернувся, схопив з крісла темний простіший плащ і безшумно відчинив потайну панель у стіні. Ніч лише починалася, і він не збирався проводити її в покоях, поки вона залишалася сама у темряві Північної Вежі.