Розділ 25

Ізольда так і залишилася стояти в галереї, навіть коли важкі двері покоїв Даріана зачинилися. Срібний шовк її сукні ледь тріпотів від легкого протягу, що гуляв високими коридорами замку. У руках вона все ще тримала зимову троянду, пелюстки якої вже повністю вкрилися скоринкою криги. Ізольда повільно стиснула пальці і крижана квітка з кришталевим дзвоном розсипалася на сотні дрібних, гострих скалок, які упали на мармурову підлогу. 

Проводячи пальцем по його обличчю, вона очікувала звичного поколування — того скаженого, розпеченого озону, який завжди змушував її магію бунтувати, обороняючись. Але цього разу під її шкірою не було жодної іскри. Тільки спокійна, глибока гладь. 

“Як таке можливо?” — думка билася в її голові, мов бджола в склянці. 

Вона детально, крок за кроком, прокрутила в пам'яті кожну секунду їхньої короткої зустрічі. Його статура, холоднокровний вираз очей, хода, вирази обличчя, навіть ритм дихання... Вона шукала бодай найменший слід обману. Фальшиву посмішку, сіпання м'яза на щелепі, прихований страх чи провину. Ізольда була майстром розпізнавання брехні — при дворі це було питанням виживання. Але в Даріані не було нічого підозрілого. Жодної таємної тривоги, жодного прихованого задуму, який можна було б зчитати з його поведінки. Окрім одного — його дивно згаслого дару. 

Ізольда підійшла до вітражного вікна і притислася лобом до холодного скла. Можливо... вона просто занадто сильно себе накрутила? Небесний Замок завжди славився своїми древніми місцями сили. Він, попри свою криваву історію, був збудований на потужних магічних жилах. Якщо Даріан дійсно провів ці дні в тиші та самотності, подалі від божевільного тиску батька, від нескінченних перешіптувань лордів і задушливої весільної метушні... Хіба це не природно, що його виснажений вогонь нарешті затих? Вона й сама часом мріяла втекти від цього придворного смороду туди, де є лише вітер і мовчазні скелі. 

А щодо тієї жалюгідної служниці... 

Ізольда зневажливо всміхнулася власному відображенню у склі. Яка безглуздість. Вона справді на мить припустила, що спадкоємець імперії, гордий принц Даріан Валлеріан, міг всерйоз захопитися сірою, незграбною сиротою з притулку? Дівчиною, яка не вміє навіть втримати тацю? 

Принц просто розважився. Можливо, зігнав на ній свій гнів у перші дні, розвіявся від нудьги, потішив своє его, побачивши страх у чиїхось очах, і благополучно забув про її існування, як тільки сів на коня до столиці. Такі дівчата для таких чоловіків — лише пил під кінськими копитами. Швидка, випадкова розвага на шляху до справжньої мети. 

— Ти просто втомився, Даріане, — тихо мовила Ізольда порожньому коридору, і її голос знову знайшов свою звичну впевненість. — Але твоя сила належить імперії. A твою корону розділю я. 

Розвернувшись, вона граційно покрокувала геть від його покоїв. Всі її підозри розвіялися, мов ранковий туман над замерзлим ставом. Попереду чекало весілля, і тепер, коли принц нарешті став покірним і спокійним, гра обіцяла бути набагато простішою, ніж вона очікувала.