Розділ 23

Столиця зустріла їх глухим гуркотом залізних брам. Даріан провів Ліру крізь мережу підземних переходів та занедбаних галерей замку, минаючи пишні парадні зали, де вже повним ходом ішли приготування до його майбутніх заручин. 

Його вибором стала Північна Вежа — похмурий кам’яний перст, що врізався в небо на самому краю замкового муру. Останні двадцять років сюди ніхто не заходив: слуги панічно боялися цього місця, вважаючи, що в його стінах досі блукають привиди закатованих у Криваву ніч. Вежа була ідеальним сховищем. Секретом, замкненим на важкий засув, про який знав лише принц. 

Важкі дубові двері зачинилися з глухим звуком. Ліра опинилася посеред круглої кімнати з високими стрільчастими вікнами, крізь які лилося холодне світло. Тонкий шар пилу покривав старі меблі, а в кутках гніздилася темрява. 

Даріан підійшов до неї й одним коротким рухом ключа знову зняв з її зап’ястків важкі кайдани, які довелося одягти після Перевалу. Ліра миттєво відсахнулася, розтираючи затерплу, покриту синцями шкіру. 

— Чому ти не віддав мене королю? — її голос пролунав хрипко, відлунюючи від голих стін. — Чому я тут? 

Його вени на руках знову ледь помітно спалахнули синім, але близькість Ліри діяла як невидимий бар’єр, не дозволяючи магії завдати йому болю. 

— Тому що ти потрібна мені живою, — спокійно відповів він. — Офіційно ти — державна злочинниця і бунтівниця, яку я допитую. Неофіційно... ти мій єдиний шанс не перетворитися на попіл до кінця цього року. 

Ліра гірко і коротко розсміялася.  

— Ось воно що. Магічний паразит. Тобі не потрібна бунтівниця, тобі потрібен інструмент. Тобі потрібне безкоштовне лікування для твоєї проклятої сили, щоб ти міг і далі руйнувати міста й догоджати своєму батьку-королю. 

— Називай це як хочеш, — Даріан зробив крок уперед, і в його очах прокинувся той самий холодний, королівський блиск, який вона бачила на ринку. — Моя магія вбиває мене. Твоя присутність — зупиняє це. Ти залишатимешся тут, у цій вежі. Я забезпечу тебе їжею, одягом і безпекою. Натомість ти віддаси мені те, що потрібно. 

— Ти монстр, Даріане Валлеріане, — прошипіла вона, відступаючи до вікна, за яким висіли два німих місяці. — Ти такий самий кат, як і твій батько. Я нічого тобі не дам. Я краще дозволю твоїй магії випалити твої нутрощі до останньої клітини. Я дивитимусь, як ти згораєш, і це буде найкращим днем мого життя. 

— У тебе немає вибору, — тихо сказав принц. — Твоя золота іскра вже відповіла на мою магію там, у лісі. Твоє тіло прагне цього зв’язку так само сильно, як і моє. Наш союз закладений у крові, Ліро, і ні твоя, ні моя ненависть цього не змінить. 

Вони стояли один навпроти одного, розділені всього кількома кроками і цілою стіною з крові, винищення та двадцяти років брехні. Вони були замкнені в цьому кам’яному колі разом, смертельні вороги, які не могли вижити один без одного. Даріан розвернувся і попрямував до виходу. На порозі він зупинився, не обертаючись. 

— Завтра я повернуся. Подумай про те, що чинити опір — це просто марнувати сили. Ти прагнеш помсти, Ліро? Тоді виживи. А для цього тобі доведеться допомогти мені. 

Двері зачинилися, і важкий засув із приглушеним клацанням став на місце. 

Ліра залишилася сама. Вона підійшла до вікна і притислася лобом до холодного скла. Її пальці все ще ледь помітно тремтіли, а в глибині грудей, там, де двадцять років була лише порожнеча, тепер щось пульсувало. Воно було чужим, небезпечним і гарячим. Вона ненавиділа його всім серцем. Але він мав рацію: її згасла магія вперше за два десятиліття почувалася живою. І вона прокинулася саме від його руйнівного дотику.