Розділ 22

Світанок на Червоному Перевалі зустрів їх не сонцем, а гірським вітром та пронизливою, холодною мжичкою. Небо заволокло сірими хмарами, а вузька скеляста стежка, що петляла над крутим урвищем, після нічного дощу перетворилася на слизьку пастку. 

Даріан спішився першим, наказуючи гвардійцям вести коней під вузду. Потім він підійшов до Ліри. Її губи посиніли від холоду, тонка сукня намокла й липла до тіла, а дрібне тремтіння зводило м'язи. Ланцюг на її зап'ястях на такій непередбачуваній дорозі ставав смертним вироком. Один хибний крок на слизькому камінні, і вона не зможе навіть утримати рівновагу. Принц мовчки витягнув з-за пояса ключ і одним поворотом розімкнув залізні браслети. 

— Що ви робите, Ваша Високосте? — обережно, але стурбовано запитав один із гвардійців, перехоплюючи меч. — Вона може втекти. 

— Втекти? Куди? На скелі? — холодно відрізав Даріан. 

Він розстебнув важку срібну фібулу на своєму плечі, зняв підшитий хутром плащ і без слів накинув його на плечі Ліри. Плащ був їй надто великим, важким і все ще зберігав тепло його тіла. Від тканини пахло залізом та тим самим озоном. Ліра інстинктивно схопилася за краї плаща, намагаючись зігрітися, але її очі спалахнули здивуванням. Вона подивилася на принца, який залишився в самій лише тонкій сорочці під пронизливим гірським вітром, а потім — на трьох гвардійців, чиї обличчя закам'яніли від німого шоку. Імперський спадкоємець віддав свій одяг бранці з провінції. 

— Мені не потрібні твої... — почала вона, але Даріан перебив її на пів слові. 

— Замовкни і вдягни, Ліро. Якщо ти замерзнеш насмерть, мій шлях сюди втратить будь-який сенс. Іди попереду мене і дивися під ноги. 

Вони ступили на найвужчий відрізок перевалу. З одного боку здіймалася стрімка стіна, з іншого — зяяла бездонна, вкрита туманом прірва. Вітер ревів так, що слова доводилося кричати. 

Раптово повітря над їхніми головами розрізав свист. 

Перша стріла з брязкотом відбилася від обладунків гвардійця, а друга впилася в горло коня. Тварина дико заіржала, збиваючи з ніг другого охоронця, і з гуркотом зірвалася в прірву. 

— Напад! Облава! — закричав один з гвардійців, вихоплюючи меч. 

Згори, прямо зі слизьких виступів скель, на вузьку стежку зістрибнули постаті в темних шкіряних обладунках із закритими обличчями. Найманці. Вони діяли професійно і безжально. Вони прийшли не по золото. Нічний магічний спалах привабив мисливців за головами, які патрулювали кордони. Почалася кривава, хаотична бійня. На вузькій стежці не було місця для маневру. Ще один із гвардійців упав, пробитий двома мечами. Даріан вихопив зброю, його лезо спалахнуло синьою грозою, відтинаючи руку першому нападнику. Але лють і несподіванка знову вибили контроль із його рук. 

Магія принца, що три дні накопичувалася всередині, здетонувала. 

Замість того, щоб слухатися свого господаря, синій вогонь вибухнув у його власних венах. Даріан здавленно загарчав, падаючи на одне коліно прямо на краю прірви. Його очі затягнуло сліпучим сяйвом, з рота вирвався згусток білої пари, а по шкірі обличчя розійшлися чорні, випалені жили. Його власна сила почала розривати його зсередини прямо посеред бою. Один із найманців, помітивши слабкість принца, заніс важкий зазубрений тесак для смертельного удару в його незахищену шию. 

— Даріане! — цей крик вирвався з грудей Ліри раніше, ніж вона встигла усвідомити, що робить. 

Вона не думала про те, що цей чоловік — син завойовника, який знищив її рід. Вона не думала про кайдани, підвали чи свій гнів. Панічний жах за його життя засліпив її. Ліра кинулася вперед, пробиваючись крізь штормовий вітер, і кинулася між найманцем і принцом. Вона не мала зброї. Її пальці чисто інстинктивно, у сліпому пориві захистити, намертво впилися в оголене плече Даріана, з силою відтягуючи його назад від леза. 

І світ вибухнув. У момент, коли її прохолодні пальці торкнулися його розпеченої шкіри, золота хвиля її придушеного дару не просто погасила сині блискавки принца. Вона злилася з ними. Навколо них утворилася гігантська, сліпуча сфера з багряно-золотого та темно-синього вогню. Повітря розірвав гуркіт, схожий на удар грому. Найманців, які наступали з усіх боків, просто здуло зі стежки, мов сухе листя, і відкинуло далеко в прірву. Вузли скель тріснули, а важкі камені з гуркотом посипалися вниз, завалюючи прохід. 

Коли курява й гарячий озон трохи розсіялися, на стежці запанувала мертва, дзвінка тиша. Тільки вітер вив у розривах скель. 

Даріан сидів на камінні, важко і жадібно ковтаючи повітря. Його очі повернули свій природний колір, а біль повністю зник. Поруч із ним на колінах сиділа Ліра. Вона дихала так само важко, її руками пробігали залишки багряних іскор, а обличчя було блідим від виснаження й переляку. Вона все ще не відпускала його плече. 

Вцілілий гвардієць, який важко спирався на закривавлений меч, повільно повернув голову. Його очі були розширені від невимовного жаху. Він бачив це світло. Він бачив, як дівчина з червоним волоссям породила золото, яке підкорило королівську грозу. 

— Ваша Високосте... — задерев'янілим голосом прошепотів охоронець, дивлячись на Ліру. — Що це... що це за чаклунство? 

Даріан повільно підвівся, підхоплюючи Ліру за собою та закриваючи її своєю спиною від погляду єдиного свідка. Його пальці міцно, але обережно стиснули її тонке зап'ястя. 

— Мовчи, — процідив принц голосом, у якому не було жодної краплі сумніву. — Якщо бодай один звук про те, що ти тут бачив, вирветься з твоїх вуст — я особисто здеру з тебе шкіру. Ми йдемо далі. 

Ліра мовчала. Вона дивилася на свою долоню, що досі пекла від нелюдського тепла. Всередині неї все перевернулося. Вона злякалася за нього. Вона врятувала життя спадкоємцю Валлеріанів. Її тіло саме потягнулося до нього.  

До вечора вони нарешті подолали важкий спуск і вийшли до кордонів Ернської долини. Густий вечірній туман стелився по землі, але на горизонті, під криваво-чорними хмарами згасаючого заходу, вже чітко вимальовувалися гострі, зловісні силуети веж столиці. Ерна чекала на них.