Розділ 21

Копита коней глухо стукали по розмитому нічним дощем тракту. Позаду залишилися руїни Небесного Замку, а попереду, за кілька днів пустих, випалених земель, чекала Ерна. 

Даріан свідомо розділив загін. Основна частина гвардійців під керівництвом капітана рушила головним шляхом, розвозячи фальшиві звіти про успіх у боротьбі з заколотниками. Сам принц узяв лише трьох найвірніших особистих охоронців, які вміли тримати язика за зубами, і повів бранку занедбаними лісовими стежками. Він не міг дозволити, щоб чутки про дівчину з ринкової площі дійшли до палацу раніше за нього. 

Ліра ледь трималася в сідлі попереду одного з гвардійців, до якого її брутально закинули перед початком руху. Кінь принца йшов попереду, задаючи швидкий, виснажливий темп, і кожне різке коливання тварини віддавалося болем у її змученому тілі. Важкі обладунки гвардійця за її спиною час від часу грубо втискалися в її лопатки при кожному поштовху, але дівчина не видавала свого болю чи приниження жодним звуком. Вона лише міцно стискала зуби, намагаючись не торкатися свого конвоїра, а в її очах, що виблискували прямо в спину Даріана, палав гнів.  

Вони скакали без упину кілька годин, поки сонце не піднялося до зеніту. Коли загін зупинився на короткий перепочинок біля поваленого грозою дуба, Даріан спішився. Він підійшов до дівчини, тримаючи в руках шкіряну флягу з водою. Його обличчя було блідим, а під очима залягли темні тіні. 

— Пий, — коротко кинув він, протягуючи їй флягу. 

Ліра повільно підняла голову. Вона подивилася на флягу, потім в очі принца і замість того, щоб узяти воду, вона з презирством плюнула йому під ноги. 

— Не треба мені твоєї милості, — її голос затремтів від люті, але звучав гордо. 

Охоронець збоку вхопився за руків'я меча, крокуючи вперед:  

— Ах ти, брудна відьмо... 

— Назад, — холодно наказав Даріан, навіть не здригнувшись. 

Він повільно витер носок свого чобота об мокру траву. Його обличчя залишалося звичним, хоча всередині, десь під ребрами, кожне її слово відгукувалося тупим ударом. Вона мала право на цю ненависть. 

— Мені потрібне твоє життя. — спокійно відповів Даріан, ховаючи флягу. — Тому ти будеш пити і будеш іти. Навіть якщо мені доведеться тягти тебе волоком. 

Ніч застала їх у глибокому яру. Місяці ледь пробивалися крізь густі крони дерев, кидаючи на землю химерні, ламані тіні. Охоронці спали по черзі. Ліра сиділа біля коріння старого ясена, прикута невеликим ланцюгом до стовбура. Вона змерзла, її плечі здригалися від нічної прохолоди, але вона вперто відмовлялася сідати ближче до багаття, де сидів Даріан. 

Принц довго спостерігав за нею крізь язики полум'я. Сині іскри на його пальцях ставали дедалі яскравішими, шкіра на руках зуділа. Його тіло вимагало стабілізації, воно впізнало ліки і тепер божеволіло від голоду. Він підвівся, беззвучно ступаючи по моху, і підійшов до неї. Ліра не спала. Вона миттєво напружилася, втискаючись спиною в кору дерева. 

— Що тобі ще треба? — просичала вона. 

Він протягнув руки і взявся за важке залізо на її зап'ястях. Метал був крижаним. Його синя іскра торкнулася чорного заліза. Ліра різко сіпнулася, намагаючись вирвати руки, і в цей момент її оголені пальці випадково ковзнули по його долоні. 

Спалах. 

Прямо між їхніми зчепленими пальцями, з ланцюгів, з тріском вирвалася єдина, яскрава, золота іскра. Вона була теплою, майже живою. На частку секунди вона освітила обличчя обох — шоковане, розгублене обличчя принца та розширені від подиву очі Ліри. Золоте світло прокотилося по ланцюгах. Біль у тілі Даріана зник миттєво, змінившись такою хвилею тепла, що в нього перехопило подих. 

Обоє різко відсахнулися один від одного, важко дихаючи, наче їх ударило справжнім струмом. 

— Що... що це було? — прошепотіла Ліра, дивлячись на свої тремтячі пальці, де досі залишався примарний золотий пилок. — Мій дар... він же помер. 

Даріан повільно підвівся, ховаючи руку в складках плаща. Його серце калатало у грудях, як скажене. Він і сам не знав, що це було. Але це відчуття вже розливалося по його венах. Принц повільно перевів погляд із власних стиснутих у кулак пальців на Ліру. Дівчина все ще сиділа бліда, зіщулена, з розширеними від переляку очима, у яких досі відбивалося те золотаве сяйво. Вона дивилася на свої руки так, ніби вони раптом стали для неї чужими й небезпечними. 

— Він не помер, — тихо сказав Даріан, дивлячись на неї згори вниз. — Він просто чекав на мене. Спи, Ліро. Завтра дорога буде ще важчою.