Розділ 19

Троє діб у східному крилі Небесного Замку минули для Ліри у дивній напрузі. За дверима цілодобово чатувала варта, а сам Даріан більше не з'являвся, ніби навмисно даючи їй час переварити свій новий статус полонянки. Проте справжньою в'язницею для дівчини стали не вартові й не зачинені дубові двері. Нею стали самі стіни. 

Розкішні покої, в які її перевели, спочатку здавалися лише золотою кліткою, але з кожною годиною це місце все більше лякало її своїм дивним затишком. Це відчуття з'явилося першої ж ночі. Коли в замку згасали останні смолоскипи і залишалося тільки бліде багряне сяйво місяців, камінь навколо неї починав дихати. Це не була магія, яку вона звикла відчувати від Даріана. Сила м'яко огортала плечі, ніби хтось накидав на Ліру невидиму, теплу ковдру. Її тіло пам'ятало те, що давно стерла з її пам'яті дитяча травма. 

Вона ходила по кімнаті босоніж, навмисно наступаючи на холодні мармурові плити, і з кожним кроком у її голові виринали дрібні, хаотичні спалахи. Ось вона торкається долонею круглої колони біля вікна і в її уяві миттєво спалахує запах свіжозрізаних білих троянд та смак солодкого молока. Звідки? У притулку пані Марти троянди ніколи не росли, а молоко завжди було розбавлене водою і віддавало гниллю. 

Ось вона проводить пальчиками по різьбленій дерев'яній панелі біля узголів'я ліжка і в вухах на мить лунає тиха, оксамитова колискова. Жіночий голос. М'який, трохи хрипкий, що співає пісню, якої Ліра ніколи не чула, але кожне слово якої відгукувалося солодкою тугою десь під ребрами. 

“Це просто марення, — переконувала вона себе, спершись лобом до холодного скла вікна на другий день. — Я просто виснажена. “. 

Але стіни реагували на неї. Коли дівчині ставало надто важко, протяги у високих бічних ходах раптом стихали, ніби замок затамовував подих, аби не тривожити її. Коли вона торкалася старих фресок, на яких імперські майстри замалювали древні символи, під шаром нової фарби на секунду проступали ледь помітні золотисті жили. Древня магія Ейрісів, замурована під мармуром, розпізнавала кров своїх володарів. 

Старий камінь пам'ятав те, що давно забули люди. 

Увечері третього дня Ліра підійшла до великого дзеркала в срібній рамі. Вона подивилася на своє відображення: чиста, якісна сукня синього кольору, що так пасувала до її очей, вимите вологе волосся, яке зараз, у напівтемряві, спалахувало багряними іскрами... Вона більше не була схожа на залякану служницю з підвалу. Ліра повільно підняла руку й приклала долоню до дзеркального скла. Її пальці, вкриті білими слідами старих опіків, які хоч трохи перестали пекти, торкнулися холодного відображення. 

— Мені здається.... Я пам'ятаю вас, — прошепотіла вона в порожнечу кімнати, звертаючись до самих каменів. — І я повернуся. 

За дверима пролунали важкі кроки. Час відпочинку вичерпався. Наближалася дорога до столиці.