Розділ 15

Важкі залізні засуви зачинилися з глухим гуркотом, що відлунням прокотився порожніми коридорами Небесного Замку. Ця цитадель, яка колись належала її предкам, тепер перетворилася на гігантську, розкішну в'язницю для неї самої. Гвардійці замкнули Ліру в колишній житловій вежі: кімнаті з високими стрільчастими вікнами, які тепер були заґратовані масивними залізними прутами, вмонтованими прямо в посірілий від кіптяви мармур. Вони, звичайно, не кинули її у вогкий підвал, як пані Марта, але для Ліри це не мало жодного значення. Вона була полонянкою. Знову. 

Як тільки кроки вартових за дверима стихли, стримувана досі напруга вирвалася назовні з руйнівною силою. Ліра круто розвернулася, її груди важко здіймалися під розірваним коміром сірої сукні. Налякана, забита сирота, яка ще годину тому повзала на колінах по бруду ринкової площі, зникла. Замість неї посеред кімнати стояла розлючена, дика фурія, чиє серце палало від праведного гніву та приниження. 

— Ненавиджу! — виплюнула вона в порожнечу і цей вигук злетів під високу склепінчасту стелю. 

Вона підлетіла до масивного дубового столу, що стояв біля стіни, і з дикою, неприродною для її тендітного тіла силою штовхнула його. Стіл із гуркотом перекинувся, піднімаючи хмару вікового пилу. Слідом полетів важкий залізний підсвічник, який з брязкотом ударився об стіну, залишивши на старому камені глибоку подряпину. 

Усе її тіло затопило чорне, ядуче розчарування. Вона стільки років жила як привид. Стільки років щодня ховалася від усього світу, ретельно фарбувала волосся гірким відваром трав, до крові збивала пальці й терпіла жорстокі побої пані Марти і заради чого? Весь цей багаторічний кошмар, уся її вистраждана безпека зруйнувалися в одну єдину секунду через безглуздий, незграбний рух на ринковій площі. 

Цей розпач миттєво переріс у палку образу, яка випікала зсередини. Її схопили безжально й грубо, наче бродячу тварину, на очах у всього міста, що зацікавлено спостерігало за її ганьбою. Наче річ, її притягли сюди, у замок, який колись належав її замученій, знищеній родині. Валлеріани забрали в неї все, а тепер принц-руйнівник зробив її своєю черговою забавкою, полонянкою, з якою можна гратися у всевладдя. 

Але слідом за гарячою хвилею люті раптово накотило нищівне розчарування. Воно важким каменем упало на груди, витискаючи залишки повітря. Весь її спротив, увесь цей бунт проти замкових стін раптом здався їй безглуздим і жалюгідним. Ліра безсило опустила руки, відчуваючи, як гнів миттєво вичавлює з неї останні сили, залишаючи лише порожнечу. Пекуча образа підступила до горла, і з очей нарешті бризнули гарячі сльози. Вона плакала від злості, від безпорадності, від несправедливості цього світу і від усвідомлення того, що як би сильно вона не кричала в порожнечу, вона все одно залишається замкненою в клітці. 

Сльози обпікали щоки, залишаючи брудні доріжки на пильному обличчі. Кімната навколо здавалася затісною, повітря — надто важким, а стіни родинного замку, які колись мали захищати її, тепер ніби стискалися, намагаючись задушити. Їй відчайдушно захотілося ковтнути бодай краплю нічної прохолоди, щоб утамувати цей внутрішній вогонь і змити з себе задушливий запах поразки. 

Ліра підбігла до вікна і з силою вчепилася руками в залізні ґрати. Пальці, вкриті попелом і мозолями від каторжної праці в притулку, побіліли від напруги. Вона дивилася крізь прути на розколоте небо, де піднімалися два місяці. Її довге хвилясте волосся, повністю вільне від обридлої хустки, палало в цих променях, наче справжній вогонь. 

— Ти хочеш допитати мене, Валлеріане? — прошепотіла вона, дивлячись на подвір'я замку, де гвардійці розсідловували коней. — Ти хочеш знати мою таємницю? Прийди і спробуй узяти її. Я більше не стану благати про милосердя. 

Вона відійшла від вікна, важко дихаючи, і почала міряти кімнату швидкими, розмашистими кроками, схожа на заперту в клітці пантеру. Кожен куток цієї кімнати нагадував їй про втрачене. На стінах усе ще виднілися ледь помітні залишки фресок, які колись створювали Натхненниці. Магія Ейрісів була мистецтвом, поєднанням душі та краси, але зараз усередині Ліри не було краси. Її порізані коліна знову почали кровоточити від різких рухів, фарбуючи поділ сукні в темно-червоний колір, але вона навіть не звертала на це уваги. Якщо цей принц думав, що знайшов беззахисну жертву, яку можна зламати допитами, на нього чекав сюрприз. Вона була готова кусатися, дряпатися, але не скоритися тому, у чиїх венах тече кров убивць її народу. 

Двері вежі здригнулися і по коридору прокотився важкий звук кроків, які Ліра впізнала б тепер із тисячі. Вона зупинилася посеред розгромленої кімнати, розправила плечі й підняла підборіддя. На її губах з'явилася жорстока, майже божевільна посмішка, з якою була готова зустріти свого мисливця.