Розділ 13

Мармуровий балкон східного крила палацу вранці нагадував витончену клітку. Звідси відкривався ідеальний краєвид на тракт, яким ще пів години тому простукотіли копита коней королівської гвардії. Ізольда стояла, спираючись на перила. Торкаючись білого каменю, вона мимоволі залишала на ньому тонкі, мереживні візерунки паморозі, які одразу ж тріскалися від її внутрішнього напруження. Позаду неї, у затінку різьбленої арки, застигла покоївка, тримаючи на срібній таці кришталевий келих із м'ятним відваром. Дівчина дрижала — чи то від ранкової прохолоди, чи то від аури люті, що огортала її господиню. 

Це було безглуздо та абсурдно. Жінка її становища, спадкоємиця одного з найдавніших родів імперії, не мала б навіть секунди думати про якусь провінційну нікчему. Але сьогоднішня раптова втеча Даріана до Небесного Замку... Все складалося надто гладко, аби це було простою випадковістю. 

Ізольда повільно заплющила очі, вирівнюючи дихання. 

Якщо Даріан дійсно зацікавився іншою — бодай на мить, бодай з цікавості — це загрожувало всьому. Роки бездоганної витримки, тонких маніпуляцій при дворі, кожен її розрахований крок до трону... Усе це могло розпастися на шматки. Трон Валлеріанів мав належати їй. Вона не просто прагнула корони — вона заслуговувала на неї, бо лише її лід міг утримати імперію від хаосу, на який її прирікала нестабільна, руйнівна магія принца. 

— Пані... — тихий, тремтячий голос покоївки розірвав тишу. — Повідомити службі безпеки, щоб встановили стеження за... принцом? Чи відправити людину, аби вона... вирішила це питання остаточно? 

Ізольда повільно розвернулася. Її погляд був настільки чистим і водночас бездушним, що служниця мимоволі зробила крок назад, міцніше стиснувши тацю. 

— Накази віддаю я, Елло. A не ти, — пролився крижаний голос Ізольди. 

Вона підійшла до таці, підняла келих і зробила невеликий ковток. Холодний напій трохи заспокоїв її прискорений пульс. Надіслати вбивць? Зробити різкий крок зараз? Ні. Це було б надто брудно і передбачувано. Даріан — не дурень. Якщо дівчина раптово помре або зникне саме зараз, це лише підтвердить його підозри, розбудить у ньому впертість і приверне ще більше уваги до тієї служниці. Вона знала свого кузена: чим сильніше йому щось забороняли, тим з більшим оскаженінням він цього домагався. 

До того ж... чи варта ця приблуда таких зусиль? 

“Він просто виснажений, — переконувала себе Ізольда, відчуваючи, як холодний розрахунок бере верх над емоціями. — Магія випалює його зсередини. Батько тисне на нього, палац тисне, майбутнє весілля тисне. Йому справді потрібно розвіятися. Нехай поїде в ці похмурі руїни. Він подивиться на злидні, подивиться на брудну сіру сироту, нічого не отримає і швидко зрозуміє різницю між королівською величчю та дном суспільства”. 

Це була лише тимчасова слабкість Даріана. Порив дивного, викривленого жалю і нічого більше. Вона дозволить йому награтися перед весіллям. Два тижні в пустці швидко повернуть принца до тями, і він сам, без примусу, приповзе назад до столиці — до єдиної жінки, яка здатна вгамувати його вогонь. 

— Ніяких стежень і тим більше ніяких убивств, — спокійно мовила Ізольда, віддаючи келих назад. — Ми не робитимемо нічого. 

Вона посміхнулася — куточками губ, холодно й торжествуюче, дивлячись у бік далеких північних гір. 

— Займайся підготовкою до весілля, Елло. Принц повернеться вчасно. A поки... нехай наша невелика провінційна пташка порадіє тій увазі, яку вона, на свою біду, привернула. Вона навіть не уявляє, що гратися з грозою — це найшвидший спосіб згоріти дотла.