Розділ 12

Королівський палац ще не встиг повністю струсити з себе залишки нічного марнославства, коли Даріан увійшов до Малої тронної зали. Ранкове сонце, зазвичай яскраве й тепле, цього року здавалося бляклим, наче вицвілий намет. Його промені ліниво повзли по чорному граніту підлоги, розсікаючи кімнату навпіл. 

Король Оріон сидів біля високого вікна. Перед ним лежала карта імперії, але він не дивився на неї. Його пальці, заплямовані згасаючими синіми іскрами, повільно барабанили по підлокітнику стільця. Поруч, наче порцелянова статуетка, застигла Ізольда. Навіть о такій ранній порі вона була бездоганною, але її погляд, коли Даріан переступив поріг, став гострішим за будь-який лід. 

— Ти знову порушуєш протокол, Даріане, — замість привітання сухо кинув король, не підводячи голови. — Твій учорашній вихід на балу був... прийнятним, але твоя відсутність на ранковій раді вже викликала шепіт серед лордів. Ти — майбутнє Валлеріанів, а поводишся як хлопчисько, що ховається по кутках від власного весілля. 

— Я не ховаюся, батьку, — Даріан зупинився посеред зали, розправивши плечі. Його військовий мундир був застебнутий на всі ґудзики, приховуючи втомлене тіло, але голос звучав твердо й рішуче. — Я прийшов повідомити, що залишаю столицю. 

Ізольда ледь помітно здригнулася, її брови злетіли вгору. 

— Залишаєш? — перепитала вона і в її голосі відчулася отрута. — Менш ніж за чотири тижні до нашого шлюбу, коли кожен твій крок має бути узгоджений із жерцями та знаттю? Куди ж прямує наш відважний принц? 

Даріан навіть не подивився на кузину. Його очі були прикуті до батька. 

— Я їду до Небесного Замку. 

У залі запала така тиша, що було чути, як тріщить камін у кутку. Король Оріон повільно підняв голову. Його крижані озерця очей звузилися, а на старечому обличчі виступили жорсткі, глибокі зморшки. Назва цього місця досі діяла на нього як відкрита рана. 

— Небесний Замок? — голос короля знизився до небезпечного, хрипкого шепоту. — Руїни гнізда цих зрадників? Навіщо? Твій обов'язок — бути тут, готувати кров до очищення і приймати щит, який дає тобі Ізольда. Що ти забув у тій пустці, де гниє минуле? 

— Саме так, батьку, — спокійно відповів Даріан, роблячи крок уперед. — Минуле. Моя магія стає нестабільною і ти сам це знаєш. Твій указ про заручини... це правильний політичний крок для імперії, але моєму тілу потрібен перепочинок. Весільні урочистості, нескінченні прийоми та фальшиві посмішки лордів випалять мене зсередини ще до того, як я встигну вдягнути корону. Мені потрібен час. Час, щоб усе обдумати, приборкати цей вогонь у венах і повернутися сюди готовим до цього союзу. А дорога туди може дати мені цей час. 

Оріон важко підвівся з крісла, впершись кулаками в дубову стільницю так, що тріснула сургучева печатка на одному з донесень. Його могутня постать нависла над картою, затіняючи розкладені фігурки військ, наче грозова хмара. Король заплющив очі й глибоко, з хрипом вдихнув повітря, наче йому бракувало кисню. Його погляд смикнувся в бік вікна, за яким шумів парадний двір палацу — там уже збиралися карети вибагливої знаті та впливової родини нареченої. Він уявив, як ці хижаки вишкіряться, дізнавшись, що єдиний спадкоємець залишив столицю напередодні весілля. Рука короля мимохідь лягла на руків’я меча — звичний жест правителя, який звик, що його накази не обговорюються, а заколоти придушуються залізом. Попустити повіддя зараз... ні, це було б капітуляцією перед власним двором. 

Але коли Оріон знову подивився на сина, пальці на руків'ї меча безсило розтислися. Король подався вперед, ловлячи поглядом роздуті сині вени на шиї Даріана. Під блідою шкірою принца пульсувало щось чужорідне, хиже, занадто добре знайоме Оріону. Король затамував подих, помітивши, як від пальців сина поповзли ледь помітні іскри, обвуглюючи краї королівської карти. Стримувати цю силу тут, у серці столиці, означало власноруч піднести смолоскип до порохового погребу Валлеріанів. Оріон повільно опустився назад у крісло, раптово згорбившись і здавшись набагато старішим, ніж хвилину тому.  

— Ти використовуєш свою хворобу як шантаж, сину, — прогримів Оріон, але в його гніві вже не було колишньої впевненості. — Тобі потрібна пустка, щоб подумати? Тобі потрібні руїни, щоб заспокоїти свою гордість? Що ж... їдь. Але ти поїдеш не один. 

Король повернувся до вікна і махнув рукою. 

— Ти візьмеш із собою загін королівської гвардії під керівництвом капітана. Двадцять відбірних бійців. Вони охоронятимуть твою тушку від заколотників і... від твого власного безумства. Ти проведеш там не більше двох тижнів. Якщо до призначеного терміну ти не повернешся до Ерни, я особисто притягну тебе назад у кайданах.  

Даріан коротко схилив голову, приймаючи умови. 

— Дякую за розуміння, батьку. 

Він розвернувся, щоб піти, але на самому виході його наздогнав тихий, уїдливий шепіт Ізольди, яка наздогнала його біля важких дубових дверей. 

— Небесний Замок, Даріане? — її пальці ледь торкнулися його обвугленого еполета, залишаючи на ньому тонку смужку інею. — Як цікаво. Саме туди відправили ту незграбну служницю, яка вчора так вдало впала під твої ноги. Ти справді їдеш шукати спокою для своєї магії... чи ти просто вирішив перевірити, наскільки глибоко забита ця провінційна сирота? 

Даріан застиг на місці. Його щелепа напружилася, а озон у повітрі знову став густим і задушливим. Він повільно повернув голову, зустрівшись із її торжествуючою посмішкою. 

— Твоя параноя стає нудною, кузино, — холодно відрізав він. — Стережися, щоб твій лід не перетворився на звичайну брудну воду, поки мене не буде. 

Він штовхнув двері й вийшов, залишаючи Ізольду наодинці з її підозрами. 

За годину загін королівської гвардії вже залишав ворота столиці. Чорні обладунки вершників виблискували під тьмяним світлом розколотого неба, а попереду, на вороному жеребці, їхав Даріан. Він дивився вперед, туди, де на горизонті зазублинами стародавнього чудовиська піднімалися скелі Небесного Замку.