Розділ 11

Дорога назад здавалася Лірі нескінченним кошмаром. Як тільки вони досягли меж столиці, віз зупинився, і Ліру без жодних пояснень перевели в інший екіпаж — набагато гірший і глухіший. Її запхали в закритий віз для перевезення засуджених, де було лише затхле повітря, запах мокрої соломи та постійний струс від вибоїн на дорозі. Кожен рух віддавав тупим болем у колінах. Гвардійці в підземеллі навіть не дозволили їй обробити рани від кришталю, тож тепер запечена кров склеїла тканину спідниці зі шкірою. Але фізичний біль був нічим порівняно з гнівом, що випалював її зсередини. Вона була так близько, стояла в тій самій залі, де ходили вбивці її роду. Вона могла б спостерігати, вивчати їхні слабкості, шукати спосіб підібратися до короля Оріона. А натомість проявила слабкість — не втримала тацю лише через те, що принц подивився на неї своїми грозовими очима. 

Коли віз нарешті зупинився і важкі засуви відчинилися, Ліру просто виштовхали на брудну землю перед воротами знайомого притулку. Небо над містечком було затягнуте сірими хмарами. Вартові не сказали ні слова — вони просто кинули їй папери про вигнання на землю, розвернули коней і рушили назад до столиці. Ліра повільно підвелася, обтрушуючи бруд із сукні. Дівчина зробила глибокий вдих, налаштовуючись на те, що чекало на неї попереду. Вона чудово розуміла: пані Марта не пробачить їй цього. Двері притулку розчинилися з таким тріском, ніби їх хотіли зірвати з завіс. На поріг вийшла наглядачка. Обличчя пані Марти було багровим від люті, вени на шиї здулися, а в руках вона стискала важку вербову лозину — інструмент, яким вона роками “вибивала дурощі” зі зламаних сиріт. 

— Приповзла, тварюко! — вереск наглядачки розірвав ранкову тишу так гучно, що з даху злетіли ворони. — Припхалася назад, нікчемо проклята! 

Марта злетіла зі сходів і з усього маху вдарила Ліру лозиною по спині. Тканина сукні тріснула і шкіру обпекло пекельним вогнем. Ліра лише стиснула зуби, змусивши себе не видати жодного звуку. Вона впала на одне коліно, але продовжувала дивитися в землю, ховаючи очі. 

— Ти знаєш, що ти зробила?! — Марта важко дихала, її бризки летіли Лірі в обличчя. — Я особисто! Особисто ручалася за тебе перед самим королівським радником! Я сказала йому, що ти тихіша за воду, нижча за траву! А ти... ти, безмозка корово, примудрилася розбити келихи прямо під ногами його величності! Радник прислав мені листа з офіційною доганою! Мене... через якусь приблуду ледь не позбавили посади й фінансування! 

Новий удар лозини прийшов по плечах. Потім ще один. Марта била нещадно, вкладаючи в кожен удар усю свою невитрачену лють і страх втратити прихильність столиці. 

— Ти зганьбила мене! Зганьбила мій притулок! — кричала наглядачка, піднімаючи пил своїми важкими туфлями. — Ти думала, що повернувшись сюди, будеш знову малювати свої брудні папірці на горищі? Ні, люба моя! Відсьогодні ти дізнаєшся, що таке справжнє пекло! 

Марта схопила Ліру за комір сукні й грубо потягнула за собою по камінню подвір'я, штовхаючи в бік найглибшого, напівпідвального приміщення притулку, де зазвичай тримали лише гнилу картоплю та вугілля. Вона знала, що пощади не буде. Марта наблизилася впритул, її голос звучав тихо, але в ньому відчувалася жорстокість: 

— Ласкаво прошу до твого нового дому. Цей підвал — ідеальне місце для тебе. Тут, у застояній темряві, ти проведеш довгі дні й ночі. Раз на дві доби ти отримуватимеш шматок черствого хліба та кухоль іржавої води. І повір, це буде твою єдиною розкішшю. Але не думай, що ти тут просто відпочиватимеш. Справжнє пекло попереду. Ти будеш голими руками вигрібати задушливий попіл із печей притулку. Мені байдуже, що твою шкіру палитиме до кривавих пухирів. А потім — нескінченні години у важкій парі пральні, де твої пальці німітимуть від окропу. 

Вона відійшла до дверей, кидаючи останній погляд на бранку: 

— Твоє життя тут закінчилося, дівчино. Ти працюватимеш, поки не здохнеш, і ніхто... чуєш, ніхто ніколи не згадає твоє ім'я! 

Важкі залізні двері підвалу зачинилися, і Ліра залишилася в абсолютній, непроглядній темряві. Вона опустилася на холодну, брудну підлогу, притиснувшись спиною до стіни. Тіло горіло від ударів лозини, коліна кровоточили, а в повітрі пахло цвіллю та пилом від вугілля. Пані Марта думала, що зламала її. Вона думала, що повернула забиту сироту на її законне місце на самому дні світу. 

Але Марта помилялася. 

У цій абсолютній темряві, де ніхто не міг її побачити, Ліра нарешті зняла з голови брудну хустку. Її довге волосся, яке під шарами фарби все ще зберігало свій прихований, небезпечний червонуватий відтінок Ейрісів, розсипалося по плечах. Вона заплющила очі й приклала долоні до грудей. Порожнеча всередині, яка так боляче здригнулася в палаці від погляду Даріана, тепер не зникала. Вона трансформувалася. Біль від ударів Марти, приниження, гнів за свій знищений народ — усе це почало збиратися в один єдиний, важкий вузол. 

“Ти думав, що вигнав мене, принце?” — подумала Ліра, згадуючи палаючий погляд Даріана Валлеріана. — “Ти думав, що сховав свій вогонь за льодом своєї кузини? Але твоя гроза вже торкнулася мене. А отже, одного дня я знайду шлях назад до тебе.”.