Розділ 9

Вогкість королівських підземель в'їдалася в шкіру миттєво, витісняючи з легень залишки солодкого, парфумованого повітря Головної зали. Тут, глибоко під фундаментом палацу з чорного граніту, панувала вічна ніч. Вода повільно просочувалася крізь щілини в камінні, стікаючи брудними цівками по стінах і з тихим, гнітючим звуком капала на підлогу. 

Гвардійці без церемоній штовхнули Ліру в одну з порожніх залізних камер. Вона впала на мокру солому, важко дихаючи і міцно притискаючи руки до грудей. Важкі дубові двері зачинилися з глухим, остаточним гуркотом, і засув повернувся. 

— Посидь тут, нікчемо, — кинув через залізне віконце старший вартовий. — Поки король святкує заручини, йому не до твоїх розбитих келихів. А от завтра... завтра його милість вирішить, куди тебе діти — на шибеницю чи назад у твій смердючий притулок. 

Він гидливо плюнув на підлогу і відійшов, його важкі кроки швидко затихли в лабіринті коридорів. Поруч залишився лише один молодий гвардієць, якого призначили вартувати поруч, аби дівчина не втекла. Ліра сіла, підібгавши під себе порізані коліна. Біль у ногах трохи стих. Вона обережно торкнулася голови — хустка, на щастя, втрималася на місці під час сутички, хоч і трохи зсунулася. Її таємниця все ще належала тільки їй. Вона підтягнула спідницю й оглянула рани: кілька глибоких подряпин від кришталю продовжували кровоточити. 

“Ти подивився на мене”, — згадала вона очі принца. Його магія здригнулася, коли їхні погляди зустрілися. І та порожнеча всередині неї більше не була мертвою — вона пульсувала відлунням його грози. А далеко вгорі, над товщею каменю, продовжувався бал. Там, у сяйві золотих люстр, музика гриміла з подвоєною силою. Скрипки виводили витончені, але тривожні мелодії, під які лорди та леді імперії кружляли в розкішному танку. Вино лилося рікою, маскуючи страх гучним сміхом і пафосними тостами за здоров’я майбутнього подружжя. 

Даріан кружляв у вальсі з Ізольдою, але його рухи були механічними. Він тримав її за тонку талію, відчуваючи крізь тканину сукні холод, що йшов від її тіла. Кузина посміхалася гостям своєю ідеальною посмішкою, граючи роль щасливої нареченої. 

— Ти знову не зі мною, Даріане, — тихо, ледь ворушачи губами, зауважила вона, коли вони зробили черговий поворот під схвальні погляди короля Оріона. — Твої думки все ще там, у калюжі розлитого вина? Батько вже наказав замкнути її. Не псуй мені вечір своїм похмурим виглядом. 

— Вечір уже зіпсовано, Ізольдо, — так само тихо відповів принц, дивлячись кудись повз її платинову зачіску. 

Коли бал нарешті закінчився і гості розійшлися по своїх покоях, палац занурився у важку, гнітючу тишу. Два місяці піднялися у зеніт, заливаючи кімнату Даріана примарним, двоколірним світлом. Принц лежав на своєму ліжку, закинувши руки за голову. Сон не йшов. Кожен подих давався важко, а під ребрами знову починало пекти. Але цього разу біль супроводжувався нав'язливим відчуттям пустки, яка вимагала заповнення. Обличчя дівчини в сірому стояло перед його очима. Її чистий, безстрашний погляд пронизував його наскрізь, тамуючи вогонь у його жилах краще, ніж будь-який лід Ізольди. 

“Хто вона така?” — це питання випалювало його зсередини. 

Не витримавши, Даріан підвівся з ліжка. Він накинув на плечі простий темний плащ без королівських відзнак, узяв зі столу зв'язку залізних ключів, які тримав для особливих випадків і без звуку вислизнув із покоїв. Оминаючи пости гвардійців через таємні переходи, які знав з дитинства, він почав спускатися вниз, у підземелля. Серце принца калатало в такт крокам. Він сам не знав, що скаже їй, коли відчинить двері камери. Не знав, навіщо взагалі йде до підземелля. Точно не для того, щоб урятувати служницю чи просто поговорити. Він мав переконатися, що не збожеволів. Бо лише одна мить поруч із нею змусила його магію вперше за багато років замовкнути. 

Останній поворот коридору. Даріан приготувався побачити вартового, але пост біля потрібної камери був порожнім. На підлозі валявся лише недопалок смолоскипа. Принц прискорив крок і підійшов до залізних дверей. Засув був відчинений. Навіть не скориставшись ключами, Даріан штовхнув важке дерево. Двері з рипінням прочинилися. Камера була порожньою. Лише прим'ята солома в кутку і кілька темних крапель засохлої крові на підлозі свідчили про те, що тут нещодавно хтось був. Даріан відступив назад, відчуваючи, як у грудях знову спалахує дика злість. Його пальці стиснулися на ручці дверей, і по залізу пробігли сині електричні іскри, залишаючи обпалені сліди. Вона втекла? Чи батько вже встиг її покарати? 

— Ваша Високосте? — з темряви коридору раптово випірнув той самий молодий гвардієць, який мав охороняти камеру. Він тримав у руках оберемок чистого ганчір’я і злякано вклонився, побачивши принца. — Що ви тут робите о такій порі? 

— Де дівчина? — голос Даріана прозвучав як гуркіт грому перед бурею. Він зробив крок до гвардійця, і повітря навколо них миттєво наситилося озоном. — Де служниця, яку кинули сюди під час балу? 

Вартовий зблід і затремтів, ледь не впустивши ганчір'я. 

— Її... її відпустили, Ваша Високосте! Годину тому прийшов особистий указ від королівського радника. Він вирішив, що карати дівчину занадто суворо не варто, адже за неї поручилися. 

— Відпустили просто так? Після того, як вона зірвала королівський вихід? — Даріан звузив очі, не вірячи жодному слову. 

— Не просто так, пане, — квапливо залопотів гвардієць, витираючи піт із чола. — Її вигнали з палацу. Радник підписав папери: через свою жахливу незграбність і ганебну помилку вона назавжди позбавляється права прислужувати на вашому весіллі з леді Ізольдою. Її відправили назад у провінцію, під суворий нагляд притулку. Їй заборонено навіть наближатися до столиці. 

Даріан повільно відпустив двері. Вона була живою. Її не стратили, але прибрали з палацу — виставили геть як браковану річ, щоб вона більше ніколи не траплялася на очі королівській родині. Вони думали, що захистили палац від незграбної сироти. Але Даріан знав, що під цією маскою ховалося щось набагато більше і небезпечніше. Він розвернувся і пішов назад до сходів, залишаючи переляканого вартового наодинці з порожньою камерою.