Розділ 25

Ярослав

За час моєї відсутності, в майстерні накопичилося багато справ. Дякувати Богу, Макс не підвів ні мене, ні жодного з клієнтів й відповідально проконтролював, щоб усі автомобілі були відремонтовані вчасно. Проте, паперова документація однозначно потребувала впорядкування. Тож, перші дні після відпустки, я проводив на роботі з ранку до ночі. Схоже, й сьогоднішній день не стане винятком. Стомлено розтерши скроні пальцями, я поглянув на годинник і зауважив, що вже була сьома вечора. Але вирішивши попрацювати ще кілька годин, я швиденько надрукував Мілені повідомлення, щоб вона вечеряла без мене. 

Та вже через деякий час мою увагу привернув якийсь незрозумілий шум. Тому я був змушений відірватися від справ і пішов перевірити, що це було, уважно прислухаючись до навколишніх звуків. Підійшовши до стійки адміністратора, я відразу ж напружився, бо помітив батька Мілени. Погойдуючись в різні сторони, він тримав у руках пляшку якогось алкоголю і повільно плентався в мій бік. А потім діловито плюхнувся в крісло для відвідувачів, намагаючись сфокусувати на мені свій погляд.

— О-о! А ось і мій любий зять! — голосно вигукнув чоловік з насмішкою в голосі, салютуючи мені своєю пляшкою. — І як воно — жити сімейним життям?

Розуміючи, що скоріше за все, він прийшов вкотре висловити мені своє невдоволення з приводу наших з Міленою стосунків, я глибоко видихнув, в очікуванні милої бесіди з тестем. Судячи з того, що навіть в його тверезому стані, нам із Юрієм практично неможливо було знайти спільну мову. Тож я міг тільки здогадуватися, що на мене чекало тепер.

— Чудово. Ви прийшли мене привітати з одруженням? — поцікавився з сарказмом, здивовано піднявши брови.

— Звичайно. Для чого ж іще? — скривившись, відповів чоловік і закотив очі до стелі.

— Дуже дякую. Як Ваші справи?

— Ти знаєш — не дуже. Адже останнім часом мені доволі сильно псує життя один малолітній хробак.

— З радістю про це послухав би. Але, на жаль, я саме збирався їхати додому. Тому, думаю, на цьому моменті нам доведеться закінчити розмову, — розуміючи, що ні до чого хорошого ця бесіда однозначно не призвела б, я хотів спровадити чоловіка звідси. Та, схоже, він мав інші плани.

— Не бреши! Я знаю, що ти останні дні сидиш у своїй дірі допізна. Тож нікуди ти не збирався! 

Зі слів Юрія було очевидно, що він попросив когось стежити за мною. Але все ж для мене залишалося відкритим запитання — навіщо?

— Ти думаєш, що виграв цю війну? — з викликом запитав чоловік, вириваючи мене із моїх думок.

— Я ні з ким не воював. На відміну від Вас.

 — Не воював, кажеш? — Юрій зашипів у відповідь, мов той змій. — А хто вкрав у мене дочку? Хто налаштував її проти сім'ї?!

— Я не налаштовував Мілену проти Вас. Ви з Лілією самі відштовхнули її своєю поведінкою та суцільною брехнею. 

Судомно стиснувши пляшку, Юрій відпив із неї кілька ковтків, а потім зі злістю кинув у стіну. І вже за мить повсюди розлетілися уламки битого скла.

— Що Ви коїте?! — ледве стримуючи свій гнів, я склав руки в кулаки та поглянув на чоловіка сердитим поглядом. — До чого цей цирк?

Ігноруючи моє невдоволення, Юрій піднявся з крісла, а потім став навпроти, пропалюючи мене знавіснілим поглядом.

— Як же я тебе ненавиджу! Аби ти тільки знав, — стиснувши губи в тонку лінію, він нервово провів п’ятірнею по волоссю.

— За що? Чим я так Вам не догодив? — я щиро намагався зрозуміти думки цього чоловіка. Тому що він все більше починав нагадувати мені божевільного.

— Ти хоч уявляєш, як це — дивитися, як моя донька живе, наче жебрачка? В той час коли я маю можливість купити половину цього довбаного міста, — сердито гаркнув мій тесть, вкотре дивуючи мене своїми поглядами на життя. 

— Мабуть, у нас з Вами різні уявлення про жебраків, — усе, що зміг йому відповісти, мріючи, щоб він якомога скоріше забрався геть з моєї майстерні.

— Серйозно? Тобто, ти вважаєш, що забезпечуєш моїй доньці гідне життя?

— Саме так.

— Тоді в мене більше немає до тебе питань. Адже гучне та дороге святкування вашого весілля говорить саме за себе.

— Я мав гроші оплатити свято. Але Мілена не захотіла його влаштовувати через вашу сварку. Це було її рішення. 

— Ну звісно ж! Іншої відповіді від тебе я й не очікував, — фиркнув старий, махнувши на мене рукою. — А далі її рішенням буде — відмовитися від брендового одягу, салонів краси й інших дорогих речей, що раніше були їй по кишені. Правильно? 

— Щоб я не сказав, Ви все одно мене не чуєте і перекручуєте мої слова на свій лад, — я приречено опустив голову, розуміючи, що говорити з цим чоловіком — це все одно, що битися головою об стіну. — Через свою пиху, Ви по вуха загрузли у гнилому світі, де всім керують гроші. Ви не хочете бачити далі свого носа й тому не можете зрозуміти, що відчуває Ваша донька. 

— Годі молоти ці нісенітниці! Я прийшов сюди не для того, щоб витрачати свій час на твої повчання, — чоловік підвівся на ноги й підійшов до мене гранично близько, тицьнувши пальцем в мої груди. — Слухай мене уважно. Мені вистачить лише одного телефонного дзвінка, щоб за секунду знищити тебе і твій, так званий, бізнес. Тож не дратуй мене!