Глава 5

- Вона приходить до тями, - почула я незнайомий голос. - Треба почекати трохи. Але в коридорі.

- Як це сталося? - голос мами я ледве впізнала, такий він був тонкий та схвильований.

- Від апендициту ніхто не застрахований. Просто вашій доньці не пощастило, що це почалось на природі. Але пощастило з іншим - поруч була людина, яка зрозуміла, що за  процес відбувається. І, більш того, вони вдвох змогли спочатку винести, а потім вивезти її з лісу.

Лікар подумав, що це було найєпічніше транспортування хворого до лікарні. Він з сестричками стояв на перекурі, коли от прямо біля сходинок зупинилась рухлядь червоного коліру, яка колись була "Москвічем". З неї похапцем, підтягуючи за собою пивний живіт, вибрався водій та молода дівчина з їжаком на голові. Дівчата завмерли, дивлячись на металеві палки, які стричали з вікна заднього сидіння, та підозріло шось нагадували. 

Але іх шок дістав максимуму, коли водій підійшов до багажника, відкрив його, і звідки, як чорт зі шкатулочки, вистрибнув юнак. Побачивши на ганку медиків, він одразу вигукнув:

- Гострий апендицит з ризиком перитоніту, потрібно готувати операційну.

Лікар досі не знає, чому саме він повірив прибульцям - чи то завдяки рішучему виразу обличчя хлопця, чи тому, як вони транспортували хвору. Бо, не чекаючи чергової бригади, юнак з водієм відкрили задні двері, на яких напівлежала-напівсиділа бліда дівчина, яка явно була без свідомості, дістали металеву конструкцію, яка виявилась саморобними ношами, та почали вантажити на неї хвору.

Вони встигли. Запізнись автівка на 15 хвилин - і було б пізно. Потім сестрички розповідали, що водій чекав аж до того, коли стало відомо, що дівчині нічого не загрожує. І це була абсолютно чужа людина, яка просто зупинилась, та допомогла. Після таких історій лікар знов починав вірити, що на цій кульці ще не все втрачено.

Потім приїхали батьки. Ім зателефонував той же хлопець, який примудрився з заблокованого телефона вичавити номери. Зрозумівши, що дівчина в надійних руках, він зі своєю помічницею зникли з коридору, і  більше їх ніхто не бачив. Сестрички казали, вони обіцяли повернутися, коли все встаканиться.

І тепер лікар пояснював втомленим та наляканим батькам дівчини, що все добре, перейматись немає за що, але в лікарні побути хвора має як мінімум тиждень. Хоча, може, ще й більше, в залежності від стану. І на перший час відвідини дозволені тільки рідним. 

- А той хлопець, - нарешті подав голос батько. - Хто він?

Лікар розвів руками. Окрім того, що довга чолка темного кольору  постійно спадала юнаку на обличчя, він про рятівника нічого сказати не міг. 

- Він був високий  блондин? - спробував підказати батько.

- Ні, - твердо сказав лікар.  - Точно не блондин. Брюнет. З довгою чолкою. І з ним дівчина з їжаком світлого волосся.

Батьки здивовано переглянулись, а потім обличчя у обох набули дивного виразу.

- Піздно казати, що ми попереджали, - втомлено кинув батько.

- Та й немає сенсу, - матуся немов би розмовляла сама з собою. - Не вірила і не повірила б.

Лікар вибачився, та вийшов з палати. Це його вже не стосувалось.

А я почала намагатись відкрити очі, або шось сказати, бо розуміла - вони зараз стоять мовчки, але це мовчання гірше за ридання вголос. Воно вбиває зсередини.

- Ммм... Ммамо... - вичавила  з себе нарешті.

- Донечко! - мама впала на коліна перед ліжком. - О, хвала небесам, ти прийшла до тями!

Батько обережно підняв маму з підлоги, та посадив на стульчик. І сам сів поруч.

- Ми хвилювались, - просто сказав він, але в цьому було стільки відчаю, що в мене сльози потекли по щокам.

- Все зі мною буде добре, - прохрипіла я, - я знаю.

- Звісно, ти дуже скоро вилікуєшся! І ми поїдемо на море. Втрьох.

- Ще бабусю візьмемо, - спробувала посміхнутись я.

- Ні, вона старенька, не зможе. І, до речі, бабуся не знає, що ти в лікарні, - мама зробила паузу. - І не повинна знати.

- Зрозуміло, не повинна, - підтвердила я. - Просто я ... підхопила грипп. І лежу вдома. Тому і голос такий дивний.

- А в коледж ми зателефонуємо, - заспокоїв батько. - Не хвилюйся за це.

Я спостерігала, як вони потроху наближались до питань, які знаходились в "червоній зоні". Але допомогати в цьому не було сил.

- Тебе привіз..? - матуся напівзапитувально дивилась на мене, наче знаючи, що ім'я Віктор не прозвучить.

- Ян та його дівчина. Вони новачки в нашій компанії. А Ян медик, - я ще намагалась звично вигадати якісь виправдання.

- А в тебе є телефон когось з них? - запитав батько, - Ми повинні знайти їх, та подякувати.

Я зрозуміла, що розповідати мені нічого не буде потрібно, та відчула неабияке полегшення. Нехай Олена з Яном роскажуть правду - а я не можу. 

- Олена. В моїх контактах. 

Батько взяв з тумбочки телефон, та простягнув  для розблокування. Судячи з рішучесті, яка була написана на його обличчі, відмовляти не було сенсу.

Я продиктувала цифри, і відчула, що втомлена вкрай. Мабуть, це проявилось в мене на обличчі, тому що батьки разом встали, та почали прощатися. 

- Ми прийдемо завтра після роботи, - лагідно сказала мама. - Їсти тобі зараз нічого неможна, але ми можемо принести книги або...

- Нічого не потрібно, - втомлено сказала я. - Я буду лежати, та дивитись у стелю. І відпочивати. 

Я зробила передих, а потім додала:

- Чула, лікар сказав, що до мене можна тільки родичам.

- Так, - татусь подивився на мене, і в перший раз за цей час посміхнувся.

- Будь ласка, зроби так, щоб виключень не було, - наскільки змогла твердо сказала я. - Тільки родичам, і тільки близьким. Більш нікому.

- А Олені з Яном? - лагідно спитала матуся.

- Вони не прийдуть до мене у гості, -  при цій думці сльози навернулись  на очі.

- Ти впевнена? - 

- Я так відчуваю. 

- Ну добре, - батько зробив крок до дверей. - Нікого, окрім близьких родичів. До завтра, Ліна.

- До завтра, донечко, - попрощалась матуся.