Глава 4

Я встигла. Зібратись. Виспатись - ні. Але це вже було неважливо. Будильник, виставлений на сьому годину. Завтрак, який тільки розігріти. Страх, котрий нікуди не дівся. Все мое зі мною.
І в 8.45 я була на зупинці. Дівчина з зачіскою "хвостик" та твердим рішенням не здаватись.
Новачків я побачила здалеку. Вони стояли біля своїх рюкзаків, та нагадували сімейку кошаків. Чому саме кошаків? Бо були розслаблені. Вона дивилась в телефон, він читав паперову книгу.
Я підійшла, поздоровалась, та представилась:
- Ліна.
- Лена, - почула у відповідь, і ми з новенькою заговірницьки посміхнулись. 
- Можна Олена, якщо тобі зручніше.
- Ян, - сказав хлопець, і знову занурився у книгу.
- У нього сесія скоро, - вибачилась за Яна Олена. - Там дуже багато всього вчити.
- А на кого вчиться? - не сказати, що мені було цікаво, але підтримати розмову - саме те.
- Він буде хірургом, - з гордістю сказала Олена. - Найкращим.
- Ну тоді вітаю, - щиро сказала я.
- Зарано, - відмахнулась Олена. - Але дякую.
Тут почали підходити інші члени компанії, тому я запропонувала новенькій зайти в автобус. Ми зайняли місця поруч, і я подумала, що перший раз у поїздці буду сидіти не з Пані Запізнянкою, а з приємною розумною дівчиною . І це давало надію.
Ян сів десь у кінці автобуса, та заглибився в книгу. 
А ми від однієї теми перескакували до іншої, та навіть не помітили, що маршрутка поїхала.
Посадка, висадка, завантаження рюкзаками ... такі знайомі дії. Але зараз, коли поруч була Олена, це мало інший сенс. 
Дівчина не крутила в голові думки на  кшалт: 
- А як же ж це має бути? Вона спостерігала, та приймала рішення. І з приводу майбутнього, думаю, було декілька розкладів, які вона тримала в увазі.
Ян майже не проявлявся у просторі, займаючись вирішенням своїх задач.
- Ну просто клуб веселих та знахідливих, - підколола я.
- Мені більше подобається, коли веселі не пересікаються зі знахідливими, - помітила Олена, - бо зустрінуться вони, а по туалетах розбіжимося ми.

Як реагувала на новачків компанія? По різному. Тетяна одразу почала крутити хвостом перед Яном, не звертаючи увагу на присутність Олени. Я була шокована. 
Але тут Пані Запізнянці не пощастило. Хлопець проігнорив її, просто не реагуючи на прохання допомоги навіть поглядом. 
А Олена з милою посмішкою пояснила, що він в навушниках, і відволікатися на подразнюючі фактори зараз не буде.
Так і сказала, чесне слово!
Ви б бачили вираз обличчя Тетяни. Тільки заради цього варто було доєднатись до похода.
Після  всі зрозуміли, що новенькі не такі прості, як здавались. А в мене з'явилось питання - хто запросив їх у клуб? 
Отже, ми почали рухатися. 
Як завжди, першим йшов Нудний. Не сказавши жодного слова новеньким, він завантажив на плечі рюкзак, та покрокував уперед.
А Олена з Яном пропустили всіх, і опинились в кінці ланцюжка. Майже. Тому що останньої, як завжди, йшла я.
Після того випадка з болотом я намагалась зайвий раз не потрапляти на очі похідникам. А сьогодні ще, як на зло, рюкзак не хотів зручно розміщуватись на мені. Тиснув на живіт, лямки були затягнуті нерівно. Ну тому що поспіхом складати речі не дуже гарна ідея. 
Перший привал я зустріла з таким полегшенням, що аж сама трішечки злякалась. Нам ще довго йти до стоянки, але перекладати речі зараз - не варіант. 
Ну точніше, не варіант в моєму випадку, бо це час, а чекати ніхто не буде. Хоча навіщо я собі брешу? Якщо я прямо зараз оголошу, що не піду далі, поки не перепакую рюкзак, мене почекають. З лайкою, з презирливими поглядами, з гнівними коментарями, але почекають. Від цьої думки в мене аж живіт скрутило. 
Ні, нехай, до вечора якось перетерплю.

День минув без особлиих пригод. Новенькі йшли в рівному темпі, Светозавр бігав по всіх файних локаціях з телефоном, Нещастячко скаржився на головний біль від сонця, Віктор декілька разів підходив з цікавими камінчиками, які він знайшов. 
І, нарешті, ми вийшли на стоянку. Досить зарано, як для відстані, яку пройшли. Але це було добре, бо я шось зовсім розклеїлась. Боліли плечи та спина, крутив від голоду шлунок. А ще, здається, температура піднялась, бо я аж спітніла. Хоча, може просто був спекотний день.
Підійшла Олена, та сіла поруч.
-Як ти? - поцікавилась дівчина, проводячи рукою по їжаку своєї зачіски (але виглядала вона гарно)
- Втомилась, - чесно відповіла я.
- Так, виглядаєш не дуже.
- Хто перший раз в поході, я чи ти? - спробувала пожартувати я.
- Це не похід, - серйозно відповіла Олена. - Це спроба провести день як герої кіно, без відповідної підготовки. 
- Ого! Оце так характеристика, - здивувалась я.
Тут до нас підійшов Ян, сів поруч з Оленою, та провів рукою по її волоссю. 
- Не лякай людину, - я вперше побачила, як він посміхається. - Звичайні розваги звичайних людей. Особливої шкоди не нанесуть. 
- А я все сподіваюсь знайти профессіоналів, - зітхнула Олена.
- Не там шукаєш, - наважилась вставити свої п'ять копійок я.
- Ну чому ж? - спитав Ян - Одного я вже точно побачив. Точніше, одну.
- Ти про Тетяну? - уточнила Олена.
- Ні, про Ліну.
- Я? А що я? - в мене аж око сіпнулось.
- Ти справжній профессіонал в лізі людей, які терплять заради інших, - сказав, як припечатав Ян. - Цілий день нести погано зібраний рюкзак, знати про це, та не зробити нічого, щоб виправити - вищий бал за терпіння. 
- Ян, ти знову? - з укором спитала Олена.
- Ні, зіронько, замовкаю, - Ян легко піднявся, та повернувся до свого рюкзака.
Я сиділа, як брудом полита.
- Вибач, Ліна, це його тригер, - пояснила з сумом Олена. - І я це знаю та розумію, але все одно Ян не має права таке казати іншим людям. Він вибачиться перед тобою пізніше, я це знаю. А поки що за нього вибачаюсь я. 
Я хотіла щось сказати, але різкий біль скрутив мене в попереку так, що аж дихання перехопило.
Але я все ж таки вичавила з себе:
- Так, я дуже ображена, але ж Ян був правий. Бачиш, як спину прихопило, встати не можу.
- В тебе є якась мазь знеболююча? - з тривогою спитала Олена.
- Так.
- Тоді зараз Ян поставить палатку, заповземо, і я тебе намажу.
-Та вже все пройшло, - дійсно, біль відступив, і я знову відчувала себе майже нормально.
- Не сперечайся, - порадила Олена. - Нам ще завтра йти цілий день.