Глава 3

Мій бойовий настрій зникав потроху. Спочатку через купу компліментів, яких Віктор насипав з горкою. Потім додались розмови про майбутнє, нашу поїздку після весілля, міркування з приводу того, хто як це саме майбутнє бачить. 

Заколисав. По іншому сказати не можу.

Проводив додому, ввічливо цьомнув в щочку на прощання, та зник у лілових сутінках.

Я стояла біля двері та плекала свої рожеві мрії. 

Дійсно, було багато неприємного у ці тижні, але ж милі сваряться, тільки тішаться. Я збираюсь одружитися з Віктором, і він сам сьогодні це підтвердив, в тому числі і фактами, як це полюбляють адвокати. А якщо хочете конкретики, показав у телефоні договір з гарним рестораном як раз на дату, в яку ми планували наше весілля. Все чесно, дата, підпис, печатка закладу.

Чи можуть помилятися всі, окрім мене? - задала я собі таке запитання, і сама ж відповіла вголос:

- Можуть. Історія знала багато таких фактів. Наприклад "і все ж таки вона обертається!" 

Друге запитання стояло так - а чи не відновити мені все ж таки походи? Бо тепер ця крута компанія знає, що я можу і відповісти, та не буде мене чіпати. На нього я відповіла собі  "так". І третє запитання, найважливіше, звучало як:

- А чи  не перестати тобі стояти стовбуром біля дверей, та чи не зайти, нарешті, додому? 

Ну, по цьому як раз можна було сказати тверде та рішуче "Одностайно", і закрити двері разом з питанням.

Поліна зателефонувала в понеділок, і я навіть не впізнала голос подруги. Де її жартівливі привітулі, де томні оберти в голосі. Якби не напис на екрані, я б подумала, що помилились номером.

- Ліна? - спитав жіночий голос в слухавці, і на відповідь:

- Так, - подруга додала:

- Не лякайся, це я, Поліна.

- Шо.... шо с тобою сталося? - тихо спитала я, бо горло перехватило спазмом.

- Зі мною сталось життя. І твої друзі. Чергу можеш встановити сама.

- Я чогось не знаю?

У відповідь Поліна розсміялась таким сміхом, що я вся вкрилась гусячою шкірою. Відсміявшись, вона продовжила, як ні в чому не бувало.

- Ти не знаєш нічого, і краще б тобі не знати. Але я ж все таки твоя названая сестра, тому не попередити не можу. Слухай, та не перебивай, бо другий раз повторити не наважусь.

Я хотіла сказати, що не хочу нічого чути. Що мені ця правда не потрібна, тому що вона розгатить на шматки моє життя. Я вже намалювала найгірше, та намагалась не повірити, що таке може статись.

- Твої так звані друзі - шматки лайна. Всі до єдиного. 

- Але ж саме ти хотіла з ними у похід! - вирвалось у мене. - Ти бігала за цим шансом, як скажена, три чи чотири місяці, якщо я не помиляюсь.

- Дура була, - погодилась Поліна. - Думала, вони нормальні люди, мріяла, що зможу окрутити когось з цієї крутої компанії.

- А тепер ні? - уїдливо спитала я.

- Тепер я розумію, що краще почну сама заробляти гроші, та стану самостійною, як кажуть, сильною та незалежною жінкою, ніж терпіти поруч з собою все життя подібне одоробало з папенькиними грошима.

- Ти мене налякала, - зізналася я. - Я думала, там щось серьйозніше було.

- Ага, ти думала про відповідну статтю Кримінального Кодексу, зізнайся, - презирливо сказала Поліна.

Я промовчала, бо брехати не люблю, а саме ця думка виникла в мене перш за все після того, як я почула голос подруги.

- Ні, дорогенька, саме таким тоном і розмовляє людина, яка зрозуміла, що все її попереднє життя пішло не просто коту під хвіст, а чорному коту, який двічи перейшов дорогу з порожніми відрами. Я б навіть тобі сказала дякую, за те, що ти дала мені змогу з цього боку подивитись на людей. 

- Але не скажеш, - ствердно сказала я.

- Ні, тому що я на тебе ображена.

- На мене? За що?

- За те, що малювала цих покидьків у своїх розповідях, як цуценят, які інколи гарчать, граючись, жодним словом не сказавши, що вони покидьки. 

- А ти б мені, звісно, повірила, якби я так сказала, - вже починаючи гніватися відповіла я. - Та в тебе при погляді в той бік в очах починали стрибати значки долара, як в гральному автоматі! Я б навіть сказала, що ти зважуєш на відповідних вагах кожного хлопця компанії, включаючи Віктора, до речі. І міркуєш при цьому, хто ж поведеться на тебе, таку гарнюню.

- Заздриш, подруго? - зневажливо позначила Поліна. - Звісно, на таку, як ти так не клюють, бо ботанів жіночої статі хлопці не дуже полюбляють. Ім подавай розкішну дівку, таку, як я. 

- Але зараз внутрішній світ зламаний в тебе, а не в мене, - позначила я. - Може, я і ботанка, але маю жениха, та не бігаю за кожним більш менш гарним хлопцем, як ти.

- Жениха вона має! - розреготалась Поліна, і в мене виникло неприємне відчуття у сонячному сплетінні. (страх - нагадав внутрішній голос)  - Ой, я прям не можу.

- Не можеш, поклади слухавку, - відрізала я, - і не телефонуй мені більше, поки не попрохаєш вибачення, скривдженка.

- Вибачаюсь, шо сказала тобі правду. Твій Віктор - таке ж лайно, як і інші. А тобі він дуже успішно вішає лапшу на вуха. І ти, дурепа, ведешся.

- Заздрість, Поліно, доводить до поганого, - вже заспокоївшись, резюмувала я. - Тебе прокатили з походом та компанією, і тепер ти намагаєшся спаплюжити мої відносини з хлопцем лише тому, що тебе ніхто не вибрав. Мені тебе шкода, але я не можу дозволити навіть "названій сестрі" поливати брудом мене, мого хлопця та людей, з якими я проводжу деякий час. Навіть якщо ці люди зовсім не зразки моралі.

- Я тебе почула, як кажуть психологи. І, до речі, знайди собі гарного спеціаліста цього профілю завчасно. Бо коли тебе накриє депресія, буде вже пізно когось шукати. А ще потурбуйся  завчасно про няню, та не дозволяй повісити дитину тобі на шию під приводом турботи про тебе ж. 

- Ми не збираємось так швидко заводити дітей! - шоковано сказала я.