Глава 2

Віктор вирішив, що я погано себе поводила з його друзями, і мене потрібно покарати. 

Після повернення до міста він заявив, що наступний тижджень зайнятий вкрай, і навіть на вихідні. В перекладі це означало наступне:

- "Ти завинила не тільки мені, а всім нам, і тому я залишаю тебе одну на деякий час - подумай про це."

Такі виховні заходи мій хлопець робив не вперше (але не в останнє, так здається мені), і раніше це була трагедія. Я плакала, казала що більше так не буду, все зрозуміла. Тільки от результату ніколи не було. Тиждень-два Віктор не приходив у гості, але справно писав сповіщення кожного дня - нагадати, що він поруч, та чекає, коли ж я прийду до тями.

Але на цей раз було по іншому. У відповідь на пафосну промову про "я втомився, в мене багато справ взагалі то", я тільки знизала плечима. Бо сама втомилась не менше, а ще починався період контрольних та практичних робіт. 

-" І мені не до тебе, хлопчику", - означав мій жест. - "Дивні дива відбуваються, і, якщо ти цього не бачиш, то я тобі точно пояснювати не буду"

До того ж, моє тіло, яке слухняно відтягнуло "неприємні дні" з суботи-неділі на понеділок, вимагало спокою та полежати. Це не рахуючи навантаження навчання та побутових справ. Як я витримала тиждень - не пам'ятаю. Але коли прийшла наступна п'ятниця, то стало зрозуміло - потрібно їхати до батьків.
Моя мама, тато та бабуся по материнській лінії жили, на щастя, в тому ж місті, просто ближче до центру.
Велика трьокімнатна квартира виходила вікнами у затишний дворик, та й автобусна зупинка була поруч.  
Батьки дуже зраділи моєму майбутньому візиту, та пообіцали "дещо цікаве на вечерю". Тому у другій половині дня суботи, вдягнувши легкий  сарафанчик, я попрямувала до знайомої п'ятиповерхівки.
Батьки мене любили. Це те, що я винесла з дитинства, як альфу та омегу існування, золотий стандарт, який не можна спростувати. Вони завжди були за мене, хоча в тому ж дитинстві мені добряче влітало за дії, які батько або мати вважали невірними. Але я знала точно, що можу розраховувати на пораду, підтримку та цукерку, якщо все стане надто сумно. 
Тому квартира на третьому поверсі завжди була для мене простором, де можна відновитись.

Мені з порога видали капці та відправили мити руки. Мати чаклувала на кухні, бабуся носила тарілки, а батько розставляв бокали з сервізу. Аромати у повітрі пливли такі, що я пораділа бутерброду, який встигла перехопити перед виходом.

Що я вам можу сказати... я вчусь на повара- кондитера, але ніколи не буду готувати так, як моя матуся. Бо в неї це природне. 
Тому їли ми мовчки, і тільки після другого блюда за столом почались розмови. Трішечки пліток про спільних знайомих, нові книги, остання прем'єра у міському театрі, плани на літо.
І, звісно, обійти тему з Віктором мої батьки не могли. Але це було не просто  питання в стилі "як там ваше нічого?". Першу ластівку запустила матуся, поцікавившись, як я збираюсь проводити червень.
Я відповіла, що незрозуміло, яка буде ситуація, тож і розмовляти  про це поки  зарано.
- А липень? - спитав батько.
- Є плани по відпочинку на морі, - чесно відповіла я. І додала, - з Віктором, звісно.
Мати та батько з розумінням переглянулись.
Потрібно сказати, що в цьому питання ми розходились. Ні, мої батьки жодним словом не видали свого відношення до мого хлопця. Як і бабуся. Але ж я була донькою свого батька, і все розуміла без слів.

Коли я привела Віктора для першого знайомства, батьки та бабуся дуже гарно прийняли його. Шикарний стіл, теплі розмови, запрошення приходити кожен тиждень. Мій хлопець був у захваті. Але я все підмічала.
Коли Віктор,  по своїй звичці, оголосив  ім'я (з наголосом на другий склад)  погляди батьків на мить схрестилися. І жодного разу після цього мого хлопця не назвали ВіктОр.
Вік, пане студенте, дорогий гостю, навіть  майбутній жених. Але ніякого ВіктОра. 
Я бісилась, сварилась, наполягала, але вони ухилялись від моїх прохань, як атомна субмарина від підводної ракети. 
А бабуся взагалі сказала, як припечатала : 
- Хахаль.
І більше на цю тему розмовляти відмовлялась.
- Ми тебе любимо, - сказала одного разу мати, після скандалу, який погрожував перерости в важку свару. - Але не вимагай від нас любити його. Ми з повагою ставимось до твого хлопця, але це все, що можемо запропонувати тобі.
І я змірилась, прийнявши той факт, що вони не зобов'язані. Тільки от серденько  сіпалось, коли я чула оце "Вік" або "хахаль".

Але сьогодні я забула про навчання, про невдалий похід, і з задоволенням обгорювала з батьками тему спільного серпневого відпочинку. Розмова вийшла така палка, що батько, крякнув, поліз в чулан за пляшкою вина. І за столом залишились тільки жінки.
- Ти бліда та втомлена, - одразу взяла бика за роги матуся. - є шось, шо ми повинні знати? 
- Навпаки - щіро посміхнулась я. - Не в цей місяць. 
Матуся з розумінням схилила голову. Вічна жіноча тема, яку чоловікі ніколи не зможуть зрозуміти.

- . Тільки..- бабусю було збити з пантелику складніше.
- Був важкий похід, - чесно сказала я. - і тиждень. Та і зараз я почуваюсь ще не так гарно, як хотілося.
Бабуся лагідно подивилась на мене - такий собі спогад з дитинства, який казав, що все буде добре, поки вони всі поруч. 
- Залишишся на ніч? - спитала мама, і я зрозуміла, що іншого варіанта немає. Прокинутись в кімнаті, де я спала колись, взяти ресурс від роду - це як раз те, що потрібно мені зараз. 
І батько як раз заніс в залу пляшку червоного домашнього... чи могла я відмовитись? Та і навіщо?

Ранок... сонячні зайчики на стінах від "кришталевої" люстри, аромат кориці... доросла я, яка у ліжку згадує своє дитинство. Щастя... нічим не затьмарене... як рідко це буває в дорослому віці. 
Як миша на аромат сира, я пішла за пахощами кориці, свіжої випічки та кави. 
На кухні вже клопотала матуся, готуючи сніданок. Турка з кавою стояла на плиті "щоб пінка сіла". 
Я вмостилася на стулі, та стала спостерігати за різними процесами, які відбувались одночасно. Моя мама - кухонний геній, навіть знаходячись в одному з нею приміщенні, можна багато чого зрозуміти. А в мене ще дуже багато практичних попереду.
- Ти всеж таки росстроена, - моя уважна матуся завжди  підмічала  найважливіше .
- Я втомилась, - сказала я, та зрозуміла, що сказала правду. 
Не-моє не-життя - це завжди ресурсно поглинаючий процес. Робити з себе того, ким ти не є, - процес ще більш енергозатратний.
- Може, зробити паузу поки що з цими походами? - спитала матуся, виливаючи тісто на пательню.
- Не можу, - чесно відповіла я. - Замість мене візьмуть Поліну, а я пролечу повз походів до кінця літа, а, може, і більше.