Пролог

Я не люблю п'ятниці. Бо в цей день  завжди трапляється якась халепа. Так і сьогодні я провела першу половину доби в очікуванні - почнеться чи не почнеться? Дівчата зрозуміють.

Бо на завтра запланований похід, справжній похід з ночівлею у лісі, багаттям, переходами. І який з мене тоді похідник? Відмінити похід неможна. Все завчасно сплановано, та підраховано. І Віктор цього мені не вибачить.

Але почну з початку. Мене звуть Ліна Хвиля, мені 23 роки, я вчусь на повара-кондитера. Другий курс коледжу, а потім ще планую продовжити навчання, але для цього потрібно буде переїзжати в інше місто. Втім, так далеко я не заглядаю, тому що, скоріш за все, раніше вийду заміж, і питання навчання може стати другорядним. 

Мій обранець, Віктор, наголос на другий склад, не переплутайте, старший за мене на два роки, і навчається на юридичному. Він сказав, що ми одружимося, коли він завершить навчання, а це вже дуже швидко, через десять місяців. 

Не думайте, Віктор серйозно підійшов до питання весілля, він вже купив мені обручку, поки що так звану "обручку нареченої", і сказав, щоб я носила її та не знімала. Зараз він займається дизайном запрошень, бо все повинно бути підготовлено завчасно. Майбутній адвокат, він все робить згідно правилам.

Я дуже хочу свята, вдягнути біле весільне плаття, випити ковток шампанського, та почути сакральне:

"Оголошую вас чоловіком та дружиною".

Але для цього потрібно трішечки зачекати. А терпіння в мене вистачає.

І зараз я лежу на диванчику, в своїй маленькій однокімнатній квартирі, та думаю про фасон весільного наряду. В ці приємні думки вривається дзвінок телефону. Ну, звісно, це Поліна, хто б ще міг бути в такий день, та у цей час. Я натискаю "прийняти", і чую звичайний щебет подружки:

- Привіт тобі, названа сестричко. Як ся маєш, що робиш? Чи не сумно тобі, чи не самотньо?

Я посміхаюсь. Ця манера Поліни розмовляти  мене дуже розважає, згадуються казки та приказки, герої яких саме так і спілкувались.

- І тобі гарного дня та настрію, - відповідаю я. - Що роблю, лежу пузіком догори, відпочіваю, морально готуюсь до завтра.

- О, точно, в тебе ж похід! - у захваті вигукує подруга. - Там, на природі, і відпочинеш. Ти ж йдешь?

- Так, звісно, -  брешу я, бо до завтра може статится все, що завгодно. Але Поліна так наполегливо прагне замінити мене, якщо шось трапиться, що я розумію - піду при будь яких розкладах. Сучасна фармацевтика для таких випадків придумала багато різних пігулок. Це мені буде аукатися довго, але суботу та неділю я протримаюсь.

- Рада за тебе, буде круто, - Поліна, здається, вже забула своє питання про похід, і задає мені нове:

- А ти домашку  вже зробила?

Це ще одне болюче питання, бо я трішечки ботанка та відмінниця, і домашні завдання роблю перш за все. Подруга про це знає прекрасно, тому це не питання, а скоріш натяк - дай списати.

- В нас же індивідуалка,  - обережно кажу я, - там потрібно гратися з інгрідіентами, спитай у чата GPT.

- Він пропонує стандартні рішення, а нестандартні, типу з плавниками акули, це точно не те, що я могла знайти у своєї прабабці.

 Поліна робить вигляд, що вона у розпачі. Але на цей раз я не здаюсь. Мій секретний інгрідіент тільки один, але такий, що я не зустрічала ще ні в кого. І здати його - означає що наші завдання будуть не просто однаковими - ідентичними. Бо там нічого більше змінювати не можна, смак буде не той. 

- Я поки що не знайшла нічого пристойного, - зробила з себе блондинку я.- В пошуках.

- Це я в пошуках, - тон Поліни був такий, ніби то вона все зрозуміла, і тепер карає мене за відмову. - У пошуках пристойного хлопця. Не всім же так щастить, як тобі. Бувай подруга, до зустрічи. - і вона кладе слухавку.

"Образилась", - розумію я. - Тепер буде ходити, робити вигляд нещасної дівчини, яку кинула подруга напередодні важливих екзаменів. Хоча це лише технологія приготування їжі, предмет складний, але цікавий. Якщо його, звісно, вчити. А особливо, якщо не тільки в теорії, а на практиці.

-"Не перший раз, насправді", -  думаю я про ситуацію. - "Поображається, і повернеться"

-" Бо у кого ж вона домашку списувати буде?" - задає нагле питання внутрішній голос.

-"Ой, все," - відповідаю йому я, та кидаю оком на годинник. До приходу Віктора ще півгодини. Він точний, як швейцарський годинниковий механізм, тому якщо сказав, - буде о восьмій, то рівно в цей час і ані хвилиною пізніше.

Коли я розумію, що в мене ще є час, погляд сам зупиняється на старенькому ноутбуці. Я б могла сказати, і рука сама тягнеться до кнопки "пуск", але це неправда. Тому що для того, щоб ввімкнути ноут, я ще повинна встати з дивана, та принести з кухні стілець. І тут вже про "воно само" мови не йде. Я все це знаю, а все одно тягну стілець, натискаю на кнопку, та чекаю завантаження. В мене є ще цілих півгодини.

Щоб подивитись. Послухати. Побачити, як йдуть справи. Ця людина про мене не знає, і ніколи не дізнається. Я можу тільки дивитися через монітор на його життя, і трішечки допомогати. Але зазвичай він робить все самостійно. Як і всі вони, але зараз не про інших мова. 

Коли сторінка завантажилась, в мене стискається у сонячному сплетінні, втім, як завжди. Я знаю,  це страх, психолог пояснила мені даний  єфект. Але чого я боюсь, адже я не роблю нічого поганого? Я боюсь заглянути, і побачити, що все скінчилось. І я ніколи більше в житті не зможу відчути та почути його. Це біль. 

Але найбільшим болем є те, що ця людина несправжня. Ії не існує взагалі. Я ніколи не зможу побачити його в реалі, обмінятись поглядами, розповісти за життя. Тому що, так вже вийшло, що, маючи хлопця, з яким я мрію одружитись, я  закохалась у героя романа. І не просто романа, а такого, який я пишу сама.