13.2

Чоловік з яким прийшов Семен Семенович виявився нашим новим спонсором. Він саме вирішив познайомитися з працівниками лікарні. Спонсор виявився приємною і відкритою людиною. Й допоміг мені з Віктором. Ми разом дотягнули його до таксі. А потім запросив на каву до дорогого ресторану. Мені навіть стало соромно. Тому що з моєю заробітною платою вхід у такі ресторани мені закрито. Та все ж чоловік мене запевнив, що цілком може заплатити за нас обох. 

Минуло вже три дні після нашого знайомства. Мій новий знайомий якого звати Арсен володіє декількома мебельними заводами по країні. Він бізнесмен і меценат. Полюбляє вкладати гроші у благодійні фонди. Загалом добра людина. Я йому сподобалася. Це відчувається. Але це тільки гірше. Бо ж я не можу прийняти його залицяння. Особливо у моєму стані. Хоча якщо бути чесним він досить привабливий чоловік. Мені й так стає ніяково від зайвої уваги двох чоловіків, а тепер ще й третій. Цікаво, щоб подумав Гліб якби дізнався, що Арсен до мене залицявся. Приревнував чи йому було б байдуже? 

Лежу під ковдрою і згадую події останніх місяців. Здається з Глібом я забула на деякий час, що потрібно бути обачною. Як я могла бути такою наївною? Повірила майже незнайомому чоловіку. Я ж його не так довго знала. Але чомусь відчувала ніби ми знайомі сто років. З нашої першої зустрічі мене невпинно тягнуло до нього. Інколи я і справді вірю в те що є люди які призначені нам долею. Але іноді зустріч з ними надто пізно відбувається. У нас з Глібом так само. Надто пізно я його покохала. Наше щастя неможливе й від цього стає боляче. Закриваю очі й намагаюся заснути. Але в мене не виходить. Гнітючі думки не дають спокою. Врешті під ранок засинаю. 

Через декілька годин прокидаюся з головним болем. Готую собі каву від якої мені одразу ж стає погано. Після довгих поривів нудоти все ж таки одягаюся і йду у музей. Туди мене запросив Арсен. Ми маємо багато спільного. Обоє мріяли в дитинстві зв'язати себе з мистецтвом. Але по ряду певних причин не змогли цього зробити. 

– Доброго дня, Мілано. Не думав, що ви наважитесь прийти, – каже Арсен й легко стискає мою долоню. – Чого б це? 

– Після нашої  суперечки три дні тому я думав, що ви злякаєтесь. Я ж кинув вам виклик, – Арсен хитро посміхається. 

– Обожнюю змагання. Особливо коли я впевнена, що маю рацію, – відповідаю з гордістю. 

Реакція Арсена дивує мене більше ніж він сам. Чоловік гучно регоче, а потім пояснює: 

– Мілано, мені подобається ваш підхід.

– То ми йдемо чи ні? – питаю. 

– Так звісно. Ось тримайте квиток, – Арсен простягує мені білий клаптик паперу з друкованим написом.

 – Дякую. Скільки я вам винна? 

– Ніскільки. 

– Але... 

– Нічого не потрібно. Вважайте це спонсорською допомогою. 

– Цікаво ви так кожній жінці говорите? 

– Ні, тільки вам.

 Від слів Арсена стало незручно. Але я ж сама напросилася. Навіщо ставила прямі питання. Посміхаюся у відповідь і йду до входу у музей. Арсен поспішає за мною. Коли потрапляємо всередину, то одразу ж йдемо до зали з античними прикрасами. Щоб нарешті закінчити наш спір з Арсеном. Підходимо до одної дуже стародавньої вази й вивчаємо її. 

– Бачите, я мала рацію ця ваза була виготовлена у сьомому столітті до нашої ери. 

– Так. Ви гідний суперник, Лано. Можна вас так називати? – Арсен уважно дивиться на мене. 

– Так. Звісно, – відповідаю й різко обертаюся у протилежну сторону. 

Я чомусь знову згадую про Гліба. Він полюбляв мене так називати. Тільки з його вуст це звучало інакше. Мені дуже подобалося коли він це робив. 

– Лано, щось не так? Я вас чимось образив? – цікавиться Арсен. 

– Ні, все добре. Не беріть у голову. Я інколи буваю  дивною. 

– Це не страшно. У всіх людей свої таргани в голові. Ви не одна така, – всміхається Арсен. 

– Як лікар я з цим добре знайома, – жартую. 

Й ми разом з Арсеном починаємо сміятися. Після музею Арсен наполягає на ленчі. Я відмовляюся, але він майже благає мене. І я здаюся.

 Ми заходимо до маленького затишного кафе. Арсен з мого дозволу робить замовлення на свій розсуд. Через декілька хвилин я насолоджуюся смачними сирниками зі сметаною. Та гарячим какао. 

– Лано, дозвольте вас запитати? – починає Арсен. 

– Будь ласка. 

– У вас хтось є? Чи ви самотня? Я починаю кашляти й мало не давлюся їжею. Зовсім не знаю що відповісти. Все ж набираюся мужності й відповідаю:

– Не зовсім. П'ятдесят на п'ятдесят. 

– Зрозуміло. Отже, ваше серце зайняте. 

– Я цього не казала. 

– Але дали мені це зрозуміти. Хоча все одно помітно, що ви у когось закохані. 

– Це не правда. 

– Як знаєте. Та я б вам радив все ж розібратися у власних почуттях. Можливо не все так погано.

 Я не відповідаю, але воно й зайве. Решту часу їмо мовчки. Після кафе ми прощаємося з Арсеном і я йду до авто. Беру ключі й хочу відкрити машину, але відчуваю позаду себе якийсь рух. Я обертаю голову, а далі бачу перед собою доволі знайоме чоловіче обличчя. Хочу поставити йому декілька запитань, але не встигаю. До мого носа притискають білу хустку і я втрачаю свідомість.