12.2

Віктор пручається та криє мене матом. Але він явно розуміє, що сьогодні йому таки доведеться піти. Таку сволоту потрібно гнати якнайдалі. Він йде, а я обертаюся й дивлюся на Лану. Її обличчя абсолютно байдуже. Мені навіть здається що їй взагалі все одно що відбувається. 

– Навіщо ти прийшов? – раптом питає Лана. 

– Ну взагалі то хотів тебе побачити. Й можливо спробувати тобі все пояснити. 

– Хм. Цікаво. Що ти збираєшся мені пояснювати? – знущається Мілана.

 – Ну хоча б те чому я не розповів тобі усієї правди, – відповідаю. 

– Послухай. Уважно. Ти й твоя дружина одного поля ягода. Напевно ви так розважаєтесь. Шукаючи собі когось на стороні? – Лана випалює мене поглядом.

 – Лано, все зовсім не так, як ти собі думаєш. Ми з Аліною навіть не живемо під одним дахом. Які у нас можуть бути стосунки? – відчайдушно промовляю.

 – Мені це більше не цікаво. Живіть як знаєте. Хоч разом, хоч і ні. Та більше не втручайся у моє життя, – каже Лана. 

Її слова боляче ранять душу. 

– Навіщо ти так. Я люблю тебе. І як я не намагався з цим боротися воно сильніше мене. 

– А я тебе ненавиджу. От тепер живімо з цим. Від кохання до ненависті й навпаки, – сумно промовляє Лана. 

Я чітко розумію, що в принципі вона має рацію. – Лано... 

– Не треба. Все скінчено, Глібе Борисовичу. Час вам це зрозуміти. 

Важко зітхаю й дивлюся на жінку, яку здається щойно втратив назавжди. Ненависть тільки породжує ще більшу ненависть. А отже нам неможливо бути разом. Бачу як Лана йде. 

На ватних ногах йду до найближчої лавки. Й тупо на неї опускаюся. Охоплюю голову руками. Відчуваю солону вологу на обличчі. Витираю очі й продовжую сидіти. Мені дуже важко. Розумію, що був неправий та я намагався все виправити. Декілька разів хотів поговорити з тестем стосовно Аліни. Та не як не міг потрапити до нього. Аліна теж вперлася. Погрожує мені майже кожного дня. Я інколи навіть починаю по справжньому її боятися. Особливо коли знаю, що вони з Русланом коханці. Все ж привівши себе до ладу встаю і йду до авто. 

Завтра у Дімки у школі сімейне свято, тому мушу піти на нього. Та й малий дзвонив мені ще тиждень тому й просив прийти. А він єдиний кому я не можу відмовити. 

До свого будинку приїжджаю пізно ввечері. На кухні тихо, тому розслабляюся і йду зварити собі каву з молоком. Світло не вмикаю, бо інколи люблю посидіти у темноті. П'ю запашний напій й чую, як відкриваються вхідні двері. Потім голос Аліни, яка схоже розмовляє телефоном. 

– Ну так звісно. Буде краще якщо він взагалі зникне з нашого життя, – Аліна сміється. Напевно радиться зі своїм коханцем як швидше від мене позбавитись.

– Тоді ми неодмінно одружимось. Любий, – продовжує Аліна, але застигає на місці коли бачить мене. Я ж плавно рухаюся їй назустріч. Вона швидко скидає дзвінок й кладе мобільний у сумочку. 

– То тебе можна привітати? Ти нарешті знайшла собі іншого лоха й виходиш заміж? – цікавлюся у шокованої Аліни. 

– Ти? Що ти тут забув? Невже коханка відфутболила? – скалиться Аліна. 

– Ні. Завтра у сина свято у школі. Я хочу провести з ним цілий день. 

– То чому ти прийшов сьогодні? Міг же ш зробити це завтра зранку. 

– Я відвезу Діму до школи. Він сам мене про це просив. 

– А як же твоє особисте життя? Невже ти пожертвуєш теплим ліжком коханки заради сина? – Аліна знову намагається вивести мене. 

– Краще розберись зі своїми особистими справами. А то ще втратиш шанс на вигідне заміжжя, – спокійно промовляю й бачу як міняється в обличчі Аліна.

 – Ти на що натякаєш? – шипить. 

– На те що ти знайшла собі пару. І я щасливий за тебе. Може ти врешті решт, даш мені спокій. 

– Ну звісно. Ти тільки про це й мрієш. Позбавитись мене й бути разом зі своєю дівкою. 

– Аліно, не міряй всіх по собі. А взагалі мені набридло таке життя. Досить мучити один одного. Розлучімося і кожен піде своїм шляхом. 

– Навіть не мрій. Тільки через мій труп. Я не дозволю тобі бути щасливим з нею. Ніколи, – цідить крізь зуби Аліна. 

– Ти ж це робиш навмисно, Аліно. Я тобі не потрібен і вже давно. 

– Ти мене повинен кохати. Завжди кохав. 

– То було раніше Аліно.

 – Ні ти брешеш. Це неправда, – наче в лихоманці кричить Аліна. 

Вона починає вся труситися і я бачу що її потрібно заспокоїти. Хапаю її за плечі й притуляю до себе. Вона тремтить, але потроху заспокоюється. Їй стає легше. Хочу відпустити її та Аліна чіпляється за мене наче за рятувальний круг. 

– Аліно, йди відпочинь. Тобі стане краще, – кажу до збентеженої жінки.

 – Ні, я не хочу. Глібе, будь ласка, не кидай мене. Ми можемо спробувати знову... 

– Аліно, ні. Розбиту чашку не склеїти. Все у минулому, – говорю якомога спокійніше. 

– Я у це не вірю. І якщо ти так говориш, то мені не має сенсу жити без тебе, – Аліна зривається з місця й біжить на кухню.  Вона знаходить і хапається за ніж й прикладає до зап'ястя.