Глава 32

Вероніка

— Не треба було його чіпати, — шепочу, водячи пальцем по обличчю Богдана. Щоки гладенькі, а підборіддя злегка поколює пальці. 

— Нехай радіє, що кістки цілі залишилися, — похмуро відповів, подаючи мені руку.

Я виходжу із таксі і щільніше кутаюся в Богданову куртку. Все-таки надворі лютий, хоч і з частими відлигами вдень.

— Я хвилююся за тебе. У Ігоря є зв’язки. Він може нашкодити тобі, — я зупинилася перед дверима і злякано зашепотіла: у нього ж і відео є. Раптом він використає його, як доказ, і напише заяву в поліцію?

— Не думаю, що з цього щось вийде. У вітчима теж все в кулаці. Скрізь підкуплені люди.  Він не допустить, щоб зі мною сталося щось подібне.

Я полегшено видихнула. Згадала, що Богдан -- пасинок Сергія Винниченка.

- Точно. Вітчим тебе врятує, якщо Ігор захоче помститися в такий спосіб.

- Врятує? Ніко, йому на мене начхати. Рятує він лише власну дупу. Йому не захочеться, щоб така погана вівця, як я, заплямувала його репутацію перед виборами.

Побіжно ловлю пронизливий погляд зелених очей, перш ніж увійти у відчинені двері.

Розумію, що в нього на душі. Сама відчуваю зараз те саме, але між нами є різниця. Вітчим не повинен любити пасинка. А моя мати? Що змусило її бути такою несправедливою до єдиної дочки?

Туман заповнює голову, напевно, організм у такий спосіб виробляє знеболювальне, рятуючи мене від істерики. Чому цей світ такий несправедливий? Чому люди народжують дітей і забувають про них?

Я обняла Богдана за талію і сховала обличчя на його грудях. Все-таки не могла стримати сліз.

- Що сталося, - шоковано запитав він. - Адже все добре. Я ж сказав, що буду поруч. Я нікому не дозволю тебе скривдити. Якщо не хочеш повертатися, залишайся зі мною.

Я підвела голову і зазирнула йому в очі. Поранена душа ховається в сильному тілі. Хтось, крім мене, знає про це?

Я потягнулася за поцілунком, це були мої ліки від образи на маму, що руйнувала мене з середини. З кожним ніжним дотиком наших губ відчуття спокою омивало мене, вгамовувало бурю емоцій, що вирувала в душі.

Від його дотиків, його дихання, його шепоту паморочилася голова. Я вірила, що все дійсно буде добре, і заспокоїлася. Він поруч. Ми разом.

— Вибач за нашу сварку, - сказала я, ніжно проводячи пальцем по Богдановій долоні, вимальовуючи візерунки. — Я мала б поговорити спочатку з тобою, та іноді емоції переповнюють мене, і я втрачаю контроль. Врешті-решт, я ледь не наробила дурниць. 

— І ти мене вибач. Я не хотів, щоб все так сталося. Просто… життя підкинуло мені кручений м'яч. Мені потрібно було діяти швидко, і це був найпростіший спосіб заробити пристойні гроші. Вантажникам платять не так багато.

— Ти повинен зосередитися на навчанні, а не працювати, - додала я з відтінком смутку в голосі.

Телефон на кріслі почав дзвонити. Це була мама.

Я не підняла слухавку, а просто вимкнула звук.

— Ти не відповідатимеш? -- запитав Богдан.

— Зараз я не хочу з нею розмовляти.

Важкоуявити, як сильно змінилося моє життя. Не думала, що найстрашнішим випробуванням буде добровільна відмова від материнського контролю.

Мені більше не потрібно буде поспішати додому з побачення, боячись її холодного,сповненого осуду погляду. Не буде більше нескінченних ночей, проведених над підручниками лише для того, щоб заслужити її скупого схвалення: «Молодець. Моя дочка повинна прагнути досконалості». Тепер я прокладу власний шлях вперед. Освіта та ґрунтовні знання, насамперед, заради мене самої, а не заради неї. І обов’язково шукатиму підробіток, щоб розділити з Богданом плату за оренду квартири. 

Ці думки викликають раптову хвилю смутку. Так, моя мама не була ідеальною, але вона робила все можливе, і я любила її за це. Коли вона була поруч, я не почувалася такою самотньою. Але тепер ми стали чужими одна одній. Це не сталося відразу. Численні події та обставини сприяли збільшенню прірви між нами, розриву, який зараз здається майже нездоланним.

У квартирі панує спокій та тиша. Ми з Богданом мовчимо, насолоджуючись близкістю наших душ. Він проводить пальцями по моєму волоссю, і я притискаюся до його грудей, прислухаючись до рівномірного ритму його великого серця. Змучена подіями дня та сльозами,  починаю засинати. Раптом чую, як у Богдана голосно бурчить у животі.

— Вибач, — тихо засміявся він. — Я зранку нічого не їв.

— Бідося, — вмить прокинулася я, — зараз я тебе нагодую.

Я відчуваю муки сорому. Як егоїстично з мого боку.Адже знаю, що Богдан живе сам і харчується переважно фаст-фудом, а я не звертаю уваги на його потреби. Хазяйка з мене така собі, але мою в запасі кілька рецептів, якими я могла би його здивувати.

Ми пішли на кухню, хоча Богдан наполягав, щоб я не турбувався і не мушу готувати для нього.

— Я можу замовити доставку з корейського ресторану чи збігати за шавухою в сусідній кіоск, — кволо протестував він, спостерігаючи за тим, як запилюжені каструлі і пательні з’являються на плиті.