Глава 16

Вероніка

Ми ушістьох сиділи на вулиці, смажили на багатті маршмелоу, пили чай і розмовляли. Кот приніс кілька пледів.  Ми з Богданом сиділи пліч-о-пліч, накрившись одним пледом і трималися за руки.

На небі сяяли яскраві зірки, а вдалині горіли вогні нічного міста. Повітря було наповнене прохолодою, і затишно тріщало багаття. Його тепло зігрівало нас, а відблиски підсвічували обличчя.

Цей вечір був не просто чарівним, він був по-справжньому щасливим. І цілуючи Богдана в гарячі губи, я мріяла зберегти цей вечір у душі назавжди.

Через пару годин всі пішли спати, біля вогнища залишилися тільки ми вдвох. Я та він. І мільйон зірок над нами.

Ми відчайдушно тягнулися один до одного, але обидва боялися цього. Боялися помилитись, оступитися чи зробити неправильний вибір. Але та недовіра, що жила в нас обох, поступово розчинялася в почуттях, про які ми поки що майже не говорили.

— У тебе було багато дівчат, так? - обережно запитала я.

— Достатньо.

- А особливі? Ти коли-небудь закохувався? — спитала я, гладячи Богдана по темному волоссю. Я не могла не торкатися його. Відчувала залежність.

- Можливо, - знизав він плечима.

Я відсторонилася, заглядаючи Богданові в очі, а він обійняв мене за талію, міцніше притискаючи. Одразу стало тепліше. Богдан посадив мене на коліна.

- А я? Я щось значу для тебе? — лукаво запитала, трохи не муркочучи від задоволення знаходитися поряд з ним.

— Ти найкраще, що трапилося зі мною, — відповів Богдан.

"Скажи, що любиш мене", - подумала я про себе. Про кохання не говорили ні я, ні він, старанно оминаючи цю тему. З’ясувалося, про кохання дуже важко говорити.

Замість того, щоб сказати ті слова, які я так мріяла почути, Богдан обережно торкнувся моїх губ, змушуючи їх відкритися. Провів кінчиками пальців, ніби граючись зі мною. Схилився і поцілував, змушуючи забути про все на світі. Ми цілувалися, розчиняючись один у одному, а поряд злітали іскри вогнища. 

— Ходімо в будинок, — прошепотів мені на вухо.

Він несподівано згріб мене в обійми і потягнув до будинку. Я зробила вигляд, що злюся і жартома намагалася вирватися, але на душі було світло і радісно. Мені подобалася ця наша гра у сильного хлопця та слабку дівчину.

Нічого не помічаючи та забувши про все на світі, ми зупинилися на веранді. Богдан посадив мене на стіл і цілував, а я, як і завжди, обіймала його так, наче обіймаю востаннє.

Нас перервала поява Кота, який вийшов покурити. Він не чекав когось зустріти і, здається, злякався.

— Чого не спите? — спитав він, присвітивши запальничкою.

Я скривилася, а Богдан виглядав роздратованим.

- А ти?

- Почув шурхіт. Думав, злодії лізуть, ось і вийшов подивитись.

— Який ти сміливий, Котику, — поплескав його по загривку Богдан, -- а чим ти збирався від нього відбиватися? Цим?

Богдан насмішкувато вказав на сигарету, що тліла в темряві.

Ми посміялися з Кота і пішли всередину. В темряві безперешкодно дісталися кімнати. Я сіла на ліжко, розуміючи, що починаю нервувати. Я, звичайно, вже залишалася наодинці з Богданом, але цього разу все по-іншому. Провести ніч з хлопцем в одному ліжку було новим для мене. Я не знаю, як поводитися. Боюся, що він почне натякати на щось більше, ніж поцілунки. Моє серце прискорюється від хвилювання і нервозності. Очі бігали по кімнаті, чіплялися за картини на стіні і візерунки на шпалерах. Я уникала дивитися на Богдана, а він зачинив двері, притулився до них спиною і стояв нерухомо. 

— Ти боїшся мене? — нарешті порушує він мовчанку.

— Що? Ні! Звісно, ні. Що за дурниці? — фиркаю я, але тремтіння в голосі видає мій стан. Я страшенно боюся того, що може статися після того, як ми вимкнемо світло.

— От і чудово, — ляскає себе по боках Богдан і стягує худі.

— Я не буду роздягатися, — перелякано крикнула я, чим неабияк його розсмішила.

— Спатимеш в джинсах і светрі? Як хочеш, — знизав плечима і почав стягувати з себе футболку. 

Я не могла відвести погляду від його тіла, він це помітив, і на губах з’явилася самовдоволена посмішка.

— Поруч хоч можна прилягти чи виженеш мене на килимок?

— Не кажи дурниць, — сердито кинула я, потягнувшись до вимикача. Мене дратувало те, що він бачив внутрішнє хвилювання, яке я переживала, але вирішив нічого не робити, щоб якось мене заспокоїти.

Кімната занурюється у пітьму. Я не бачу Богдана, лише відчуваю, як прогнулося ліжко поруч зі мною, коли хлопець влаштовується поруч. Я нечутно зітхаю і натягую ковдру до самої шиї. 
Кілька хвилин проходять у цілковитій тиші. Я вирішую, що Богдан заснув і розслабляюся. Йорзаю, влаштовуючись зручніше, і чую голос хлопця.

— Не спиш? Тобі незручно в одязі. Зніми хоча б джинси.

— Ще чого, — шиплю я і радію, що в кімнаті темно, і він не бачить, як червоніють мої щоки.

— Як знаєш, — гмикає Богдан і повертається до мене обличчям. Я відчуваю його дихання на своїй щоці. Хочу простягнути руку і торкнутися його волосся, але боюся, що він сприйме це, як заклик до дії, тому лежу непорушно і, здається, не дихаю.