Глава 15

Вероника

Тепер ми бачилися з Богданом щодня. Неспішно прогулювалися по вулицях або їздили на трамваї до парку. У цю пору року парк був майже безлюдним, лише інколи траплялися випадкові перехожі. Я міцно стискала руку Богдана, вбираючи звуки величних сосон. Вони протяжно стогнали, ніби нарікаючи на втому та прохолоду в повітрі. А я ніколи не мерзла, бо насолоджувався теплом, яке випромінював Богдан. Його руки були гарячі, навіть не було потреби в рукавичках. Коли холод ставав занадто сильним, ми шукали притулку в торговому центрі та дозволяли собі несподіване частування – морозиво. Хто ласує морозивом взимку? Я. Тепер, щороку в січні, я завжди насолоджуватимуся спогадом про те, як ми їли морозиво на нашому з Богданом першому побаченні.

Кінець канікул швидко наближався, а разом з ним неминучим було повернення до  конспектів і семінарів. Ці останні дні я намагаюся кожну вільну хвилину проводити з Богданом. Ми обмінюємося кумедними відео та смішними стікерами, розмовляємо і записуємо голосові повідомлення, і це триває до раннього ранку. Подумки я ніжно називала його «коханим», хоча ми прямо не зізналися у своїх почуттях. Особисто я не сумніваюся, що це справжнє кохання. Та розпитувати Богдана про його почуття, я соромлюся, адже ми разом зовсім небагато, і такі розмови вважаю передчасними. Проте в глибині душі, як будь-яка дівчина, я прагну почути ці три заповітні слова, які підтверджують його любов до мене.

Останнім часом я не зустрічалася з подругами. Щоправда, ми підтримували зв’язок в нашій групі в месенджері, але дівчата все одно були на мене ображені, звинувачували в тому, що я нехтую нашою дружбою. Я відмахувалася від їхніх скарг, із гумором міняючи тему. Тому, коли я помітила, що на екрані мого телефону блимає «Карина», я скористалася можливістю запросити подругу на прогулянку. Оскільки Богдан працював допізна, це було ідеальним часом, щоб провести час у компанії подруг.

Карина з Ланою зустріли мене біля парадного з кавою. Погода була чудова, тож ми пішли в сквер.

— Зараз би на дачу, — замріяно сказала Карина, тримаючи в руці шоколадний батончик. — Шашликів поїсти, на зірки подивитися.

- А що, поїхали! — пожвавішала Лана. Вона обожнювала тусовки, особливо у великій компанії. — Махнемо на вихідних із ночівлею? Покличемо всіх наших.

Я скривилася. Ще свіжим був у пам’яті спогад про останню вечірку, де Ігор показав себе не з кращої сторони.

— Не треба робити таку кислу міну, — здогадалася, про що я думаю, Лана, — Ігор -- твій друг. І не я його випивкою накачала.

Тут уже не посперечаєшся. Аргумент залізний, тож я змовчала. 

— То їдемо? — оживилася Карина. — Батьки дозволять тобі після того, що вам меблі зламали і взагалі…

Лані, незважаючи на те, що її батьки були неймовірно добрими та люблячими людьми, добряче влетіло. Звісно, кому сподобаються плями крові на дорогому паркеті чи розтрощений гарнітур з натурального дерева? Таке будь-кого могло засмутити, але Лана просто відмахнулася. Батько, який обожнював її, ніколи не злився надто довго і виконував усі її бажання. Ми з Кариною не могли не відчути нотку заздрощів, адже наші батьки були значно суворішими.

— Мама полетіла в Мілан на шопінг, а батько мені не відмовить. Правда після останньої вечірки він наказав запрошувати нормальних гостей.

— А ми хіба ненормальні? — засміялася Карина, — Та хлопців же можна взяти?

— А ти без свого Дмитрика дня прожити не можеш? — єхидно спитала Лана.

— А ти хіба Дена не запросиш? — не залишилася в боргу Карина.

— Ого! — здивувалася я. Що ще я пропустила?

— Ми познайомилися минулого тижня в клубі, — зашарілася Лана згадавши хлопця, якого я не знала. — Ти так зациклилася на Ковалі, що про нас геть забула. 

— Не ображайтеся, дівчатка. Я вас дуже люблю, але Богдана більше.

— Тоді збираємо компанію і їдемо в п’ятницю ввечері. Повернемося в неділю. Відсвяткуємо закінчення канікул, адже потім роз’їдемося і знову не побачимося пів року.

Тут я остаточно засмутилася. Подруги планували їхати з ночівлею, а я не впевнена, що мама мене відпустить. І я сказала про це дівчатам.

— Дідько, Ніко! — дуетом вигукнули подруги, — тобі вже дев’ятнадцять. Довго ще триматимаш мамцю за спідницю?

— Це не я її тримаю, а вон мене, — ледь чутно промовила я і додала про себе: за горло. Я почувалася саме так. Мамина любов і турбота схожі на зашморг. Якщо почати сіпатися, щоб звільнитися від нього, затягнеш ще більше і перекриєш необхідний для життя кисень. Я навчилася жити з цим зашморгом так, щоб дискомфорт від нього був мінімальним. 

Для цього доводилося часто брехати. Спочатку сором супроводжував кожну неправду, але зрештою я дозволила собі відкинути докори сумління. Виправдовувала це тим, що захищала душевний спокій моєї матері. Переконала себе, що не брешу, а кажу не всю правду лише для того, щоб позбавити її непотрібних хвилювань. І якщо місяць тому брехати доводилося нечасто, то з появою у моєму житті Богдана, брехня стала невід’ємною частиною мого життя.

— Давай ми тебе відпросимо, — запропонувала Лана, — Ольга Петрівна нас любить.

Це правда. Мамі подобалися Карина з Ланою. Вона вважала їх достойною компанією для мене, адже дівчата добре вчилися і брали участь у всіх загальношкільних заходах, а Карина кілька разів здобувала для школи призові місця в міських олімпіадах і конкурсах.