Глава 18

Перше, що я бачу, коли розплющую очі — яскраве світло, що пробивається крізь завісу в кімнаті. Штори я вчора так і не запнула. Голова страшенно болить, метикую після сну я доволі погано й не можу згадати майже нічого з того, що було вчора. Перші хвилини мені здається, що мене викрали й побили, тому що болить і ламає все тіло.

Я стогну й повертаюсь на інший бік. Розплющую очі, тому що дивитися на сонячне світло виявляється тим ще катуванням. Навпроти мого ліжка сидить Слава й пильно дивиться на мене. Я відразу наголошую на тому, що він лише в рушнику на стегнах, крім якого на ньому нічого немає. Стає трохи недобре. Я намагаюся усміхнутися, а потім у моїй голові проносяться уривки вчорашнього вечора.

Поцілунок Слави стає найяскравішим, а потім його затьмарюють подальші дії. Його руки на моєму тілі, те, як він стягує з мене одяг. Я фокусуюсь на ньому поглядом, ковзаю по задоволеному обличчю та блискучих очах. Тут і згадувати не треба, і так зрозуміло, що саме було далі. Я без одягу, на ньому тільки рушник і самовдоволений вираз.

— Доброго ранку, маленька, — Слава встає й намагається підійти до мене, на що я реагую миттєво.

Підтягую ковдру до підборіддя і з криком відсовуюся до протилежного краю ліжка.

— Ти чого? — дивується Слава, явно розгублений моєю поведінкою.

— Ти… ми… — я затинаюся, не можу підібрати слова. — Між нами щось було?

Я не запитую — я вимагаю миттєвої відповіді. Усередині все клекоче від злості та непереборної люті. Якщо Слава скаже, що так, то я не уявляю, що зроблю. Адже ми, я ж… я не пам’ятаю ні чорта.

— Сама як думаєш, Соню? — гмикає Слава й сідає назад у крісло. — Ти, звісно, запалила.

— Замовкни.

— Не чекав такого від тебе, — продовжує знущатися Слава.

— Стули рота!

Я затуляю вуха, щоб не чути його. Щільно підтискаю коліна до грудей і сиджу, уткнувшись у них якийсь час. Славі вдається мовчати, але водночас він і не йде. Продовжує сидіти в кріслі й дивитися на мене. Я намагаюсь згадати. Дещо навіть прорізається в спогадах. Найвиразніше я пригадую, як просила його не чіпати мене, а потім провалилася в небуття.

У спогади врізається його шепіт, холодні руки, що спричиняли відторгнення. Біда в тому, що я не пам’ятаю, коли все це відбувалося. До або після моєї відключки. Я точно пам’ятаю, як просила його мене не чіпати, як пхикала, щось белькотіла про те, що це зайве. І я не пригадую нашої близькості. Зовсім. Жодного відчуття. Та й зараз не можу нічого зрозуміти. Між нами щось було чи… ні? Як це можна визначити?

— Ти не чув, що я просила мене не чіпати? — видаю тремтячим голосом.

Слава гмикає, хитає головою.

— Всі ви так спочатку. Відмовляєтесь, кажете, що не хочете, а потім кричите голосніше за всіх і просите ще. Ти такою ж була цієї ночі.

— Я тобі не вірю, — вимовляю впевнено. — Не вірю, чуєш? Ти остання людина, яку я могла захотіти!

— Сука! — шипить він. — Яка ж ти сука, Соню. А я ж повірив, що ти серйозно.

— Ти щось мені підсипав у вино?

Слава цокає язиком, тягнеться до столу, вибиває цигарку з пачки, чиркає запальничкою й підкурює. Терпіти не можу тих, хто дозволяє собі палити в приміщенні з іншою людиною, тим самим ставлячи її під загрозу.

— Тобі так складно повірити, що ти мене хотіла? Або хвилюєшся про те, що дізнається цей твій… як його там?

— Виродок, — шиплю я. — У мене ніколи не було такої реакції на пігулки, чуєш? Ніколи. Що ти мені дав? Наркотики?

Слава сміється, продовжуючи палити в кімнаті й спричиняти в мене напад нудоти, який я ледве стримую.

— Те, що я тобі дав, лише простимулювало твоє бажання, чуєш? Ти була збудженою, Соню. Хотіла мене.

Я лише хитаю головою з боку в бік. Слухати цю маячню не маю наміру. Я не могла його хотіти й не стала б добровільно лягати з ним у ліжко. Якщо між нами щось і було, то проти моєї волі, а це… це тягне на статтю.

— Залиш мене.

— Послухай, ми могли б спробувати знову. Тобі лише треба кинути Романа й…

— Пішов на хрін із моєї спальні, — гарчу. — Геть, інакше я закричу. Ти ж не хочеш, щоб я зі сльозами на очах розповіла хлопцям, що ти зі мною зробив?

— Сонь, — Слава пом’якшує голос. — Я ж повернувся до вас, чуєш? До тебе та дітей. Дай нам шанс.

— Пішов геть, Славо! Жодного шансу після всього, що сьогодні було, у тебе не буде.

— Погань, — вимовляє він, перш ніж вийти з кімнати.

Варто Славі залишити мою кімнату, як я підбігаю до дверей і зачиняю їх на клямку. Повернувшись до ліжка, мляво осідаю на нього й відчуваю, як щоками котяться сльози. Тільки зараз я нарешті розумію, що у своєму бажанні повернути сім’ю Слава ладен на все. Чесні та нечесні методи — не має значення, адже головне результат. Поки Слава його не отримає, він не зупиниться. Я звинувачую себе за те, що не зрозуміла цього раніше, не розпізнала й наївно довірила йому не лише себе, а й дітей. Хто знає, яким буде його наступний крок. Може, він вирішить викрасти в мене хлопців і буде утримувати їх проти волі.