Глава 17

Вранці хлопці дуже дивуються, побачивши, як я спускаюся сходами до них. Вони, виявляється, давно прокинулися й готували м’ясо до прожарювання. Про моє прибуття Слава промовчав. Для хлопців це справжній сюрприз. Вони по черзі підходять до мене, обіймають. Запитувати, що я тут роблю і як надовго приїхала, не поспішають. Мовчать, але дивляться з питанням.

— Ну не дивіться так, — вимовляю з усмішкою. — Я тут із вами залишусь. Шашликів і ляща поїмо, якого ваш тато обіцяв закоптити.

— А ви з татом… помирились? — кортить дізнатися Олегу.

— У нас перемир’я, — усміхаюся. — Цей день проведемо всі разом. Вчотирьох.

— Я встиг забути як це, — каже Олег.

Вирішую не акцентувати на цьому увагу. Син має право, він скучив за батьком, а я не сприймала колишнього чоловіка серйозно. Думаю, він має право відчувати задоволення від того, що все обійшлося.

— У мене вже жар готовий! — чується з боку вхідних дверей.

Слава зупиняється, побачивши мене, коротко киває. Навіть не віриться, що він може бути таким. Спокійним, врівноваженим, навіть веселим. Ні краплі уїдливості в мій бік чи образ, ні слова про те, яка я погана мати, хоча раніше це читалося в кожному його погляді.

— Прокинулася? Як спала?

— Добре, дякую. Я можу допомогти?

Хочу почуватися потрібною, та й робота допоможе відвернутися від думок, які наскочать, варто замислитися.

— Зробиш салат? Овочі в холодильнику. Потім до нас виходь.

Я киваю. Хлопчики йдуть разом зі Славою, прихопивши з холодильника м’ясо та рибу. Я беруся за приготування салату. Помічаю в холодильнику фрукти, газовану воду та кілька сиропів. Вирішую приготувати ще й лимонад. За роботою, як я і припускала, немає місця невеселим думкам. Я виходжу до хлопців за годину із широкою усмішкою на обличчі. На вулиці й справді яскраво світить сонце, зеленіє трава, легкий вітерець не дозволяє задихнутися від високої температури. Можна було б позасмагати, але я не взяла купальник, а хизуватися перед хлопцями та колишнім чоловіком у стрінгах незручно.

За дві години стіл ломиться від достатку м’яса та великого копченого ляща, з яким вони провозилися найбільше.

— Пропоную випити вина, — Слава похмуро коситься на лимонад. — Що скажеш?

— Давай.

Не маю нічого проти того, щоб випити по келиху. Поки що все минає спокійно, та й сумніваюся, що в присутності дітей Слава дозволить собі розмовляти зі мною інакше. Особливо після того, як міг наговорити гидоти ще вчора вночі, поки ми сюди їхали.

Колишній чоловік іде за вином, ми з хлопцями залишаємось наодинці. Вони жартують, діляться своїми емоціями, які відчули, коли проводили час із татом. Видно, що вони раді та задоволені життям, більшого від Слави стало незручно вимагати. Помітно, що він намагається, як може. Десь невміло й нерішуче, але старається. Приділяє їм увагу, витрачає свій час, якого, я певна, у нього також не так багато. Я пом’якшуюсь щодо нього, тому що усвідомлюю — він їхній батько. Він має право брати участь у їхніх життях, навіть якщо щось при цьому робить не так.

Слава повертається з вином та келихами, а ще безалкогольним пивом для хлопців. Ті дивуються й запитують у мене, чи можна їм. Я дозволяю. Воно безалкогольне, нехай п’ють із шашликами. Колишній чоловік наливає вино у келихи, простягає один мені. Наступні пів години ми практично в тиші поїдаємо шашлик, куштуємо власноруч приготовлену хлопцями рибу. Вийшло справді смачно. Коли я остаточно розслабляюся в приємній компанії й від келиха червоного вина, до якого не звикла, мій телефон оживає.

— Слухаю.

На екрані незнайомий мені номер, тому я відповідаю. Раптом це хтось із нових замовників? Було б нерозумно проґавити можливість добре заробити.

— Соню, що відбувається? — чую в слухавку. — Ти додала мій номер до чорного списку?

Голоси, що оточують мене, ніби разом стихають, а груди стискає міцними лещатами. Я насилу роблю вдих, тому що в слухавці звучить голос Роми. Як тільки вистачило нахабства мені зателефонувати?! Я обурена і пригнічена одночасно. Він продовжує щось говорити, а мої хлопці та Слава замовкають, запитально дивлячись на мене.

— Вибачте, — бурмочу й виходжу з-за столу.

Відходжу на безпечну відстань, усе ще чуючи, як Рома щось говорить у слухавку.

— Замовкни, — звучить надто різко, але мені не до церемоній. — Ніколи, чуєш? Ніколи мені більше не дзвони.

Я скидаю дзвінок і вимикаю телефон. Начхати, якщо дзвонитимуть по роботі, я не хочу й не можу його чути. Як… як у нього вистачає нахабства мені дзвонити після… усього? Після неї. Ніжних розмов на камеру. Рома, як ніхто інший знав, що я не сиджу в соціальних мережах. Як він міг?

— З тобою все гаразд?

Голос Слави повертає мене до реальності. Я згадую, що перебуваю за містом у компанії колишнього чоловіка та двох дітей, яких народила від нього. У грудях стискає. Я повертаюсь і кажу, що дзвонили по роботі. Нічого серйозного.

Ми повертаємось до столу. Я п’ю вино, не до ладу відповідаю на запитання, ставлю свої. Мені зовсім нецікаво, що Слава планує робити найближчим часом. Яка збіса різниця, коли я закохалася в того, хто мене не цінує?