Глава 16

Я щиро вдячна Славі за те, що він не намагається мене розговорити дорогою. Навпаки, намагається мене відвернути. Розповідає байки з минулого, згадує, як весело вони з хлопцями проводили тоді час. Каже, що шкодує про свою довгу відсутність. Я хочу йому вірити. А ще більше хочу запитати, де він був весь цей час. Що було для нього важливішим за рідних дітей? Гроші? Можливості? Це, звісно, ​​важливо. Але можна зателефонувати, написати листа, надіслати подарунки, тим паче гроші вже були.

Мені складно зрозуміти його відсутність у їхньому житті та повне небажання навіть телефонного спілкування. Я б так не змогла, навіть якби перед очима маячили мільйони. Вони ж мої діти. Сини. Тут кілька днів — і я не можу не чути їхнього голосу. Хочу дзвонити, цікавитися, як у них справи, сміятися та слухати розповіді про те, як вони провели день.

Здається, я справді скучила. Мені вперше не страшно залишитися зі Славою не просто віч-на-віч — ночувати з ним під одним дахом. Що може статися, зрештою? Я давно до нього охолола, та й він не намагається зблизитись у цьому плані. Ми просто проведемо разом час. Спробуємо стати друзями.

— Що скажеш? — цікавиться Слава.

— Вибач, прослухала.

— Думаю хлопців на море звозити. Пашка вчора згадав, що вони давно були. У тебе туго з відпустками?

— Так, буває не можу поїхати, — кажу з жалем, вирішуючи не брехати.

Кольнуло те, що Пашка довірився Славі, сказав йому про те, чого не вистачає. Мені ніхто з них навіть не заїкався про море. Може, звісно, вони берегли мене, не хотіли хвилювати, тиснути й вимагати, але… адже їм по дванадцять. Вони мають говорити, чого хочуть.

— А цього разу, як гадаєш? Я б повіз вас усіх.

Миттєвої відповіді на його пропозицію в мене немає, тому я просто знизую плечима й кажу, що потім подивимося й вирішимо. Їхати з колишнім чоловіком на відпочинок точно не входить до моїх планів, хоча б тому, що це неправильно. Відпускати хлопців самих щонайменше на п’ять, а то й десять днів не хочеться. Як я тут без них? Краще і справді вирішити потім.

Відпочивають хлопці в гарному будинку з обгородженою територією. Я питала про це Славу, цікавилася безпекою синів насамперед, але коли ми заїжджаємо на територію і я роззираюся, стає незручно. Цей будинок належить Славі? Чим він в такому разі займається? Невже автосалон приносить стільки грошей? Я стримую свою цікавість й усміхаюся, киваючи, коли Слава запитує, чи мені подобається тут. Гарно. Дорого. Багато. Як у казці, я б навіть сказала.

У деяких вікнах у будинку горить світло. Слава стверджує, що хлопці заснули, отже, це він залишив. Подбав про те, щоб вони не злякалися на новому місці в суцільній темряві.

— Обережно, тут ямка, — усміхається Слава, торкаючись моєї руки й вказуючи під ноги. — Весь час приїжджаю та згадую, що треба зробити, а потім якось не до цього.

Градус незручності зростає. Його рука на згині мого ліктя безперечно зайва, але він не поспішає її прибирати, а я не знаходжу в собі сил зробити це силоміць. Якось це… негарно. Слава, мабуть, розуміє, що мені незручно, тому що розтискає пальці й навіть відступає трохи вбік. Відчиняє для мене двері.

Потрапивши всередину, лише знову переконуюсь у тому, що не знаю нинішнього Славу. Той, який був три роки тому, не зробив би такий ремонт у будинку. Тут занадто… гарно. Лаконічно, ідеально, усе розставлено на свої місця, це при тому, що колишній чоловік далекий від ідеалу й любить усе розкидати. Я могла б зробити знижку на те, що приходить прибиральниця, але навіть за цілий день після трьох чоловіків у будинку тут чисто.

Дорогою на кухню думаю про те, що будинок занадто… жіночий, щоб належати чоловікові. Тільки на кухні трохи приходжу до тями. Вона темна, чоловіча, хоча видно, що тут давно нічого не готували. Решта ж будинку занадто світла, обставлена ​​дрібницями типу статуеток, рамок зі світлинами, на яких зображені наші зі Славою діти. На деяких ми з ним у далекому минулому. Я не знаю, як на таке реагувати, адже сюди він приїжджає не так часто. Що ж тоді там, де він проводить більшу частину часу? Або всі ці фото чисто «про людське око»?

— Ти принишкла, — зауважує Слава. — Чай, кава, вино?

— Води.

Я чекаю від нього їдкого зауваження щодо моєї дієти, але його немає. Натомість Слава дістає з тумбочки пляшечку з водою і простягає мені.

— Не втомилась? Може, підемо в спальню?

От і дочекалася каверзи, думаю я і вже збираюся висловити йому все, але він швидко поправляє свої ж слова:

— Двозначно прозвучало, вибач. Зможеш вибрати будь-яку вільну кімнату нагорі. Там їх три.

— Ти давно купив цей будинок?

— Пів року тому. Яким був, таким і взяв. Ось кухню тільки переробив, тому що тут спочатку були квіточки, тюльпанчики. Різало очі страшенно. Ну і які тюльпанчики в моєму становищі?

Я киваю. Тепер мені хоч трохи стає зрозуміло, чому будинок такий дивний. Частково я погоджуюсь зі Славою. Якщо ти буваєш у будинку кілька разів на місяць, навіщо робити ідеальний ремонт, якщо значно легше залишити все як є та переробити частково?

— Завтра будемо смажити шашлики, пити вино й насолоджуватися погодою. Обіцяють, що буде тепло. На терасі посидимо. І, так… ти ж питимеш?