Глава 14

Мій сьогоднішній день минає на диво спокійно. Слава поїхав із хлопцями за місто, тому мені ніхто не дошкуляє дзвінками, повідомленнями та власною присутністю. Зйомки ми закінчуємо о п’ятій, хоча зазвичай справляємося не раніше восьмої. Я в гарному настрої, тому що я підписала контракт і отримала свій перший аванс. Це при тому, що, крім підпису на білому аркуші паперу, ще нічого не зробила. Навіть не віриться.

Андрію про укладання контракту поки що не говорю. Не хочу затьмарювати радість його невдоволеним бурчанням і голосіннями про те, що ж він без мене робитиме. Найближчим часом йти я не збираюся, але навряд чи його можна в цьому переконати.

Після роботи я їду в одну з улюблених кав’ярень. Тут тихо, грає спокійна музика. Усі присутні в залі прийшли сюди, щоб відпочити від трудових буднів, розслабитися та поговорити. Мені подобається це місце своєю аурою і тьмяним світлом, яке не ріже очі. Дмитро — офіціант, відразу проводить мене до дальнього столика, подає меню, запитує, чи не хочу я замовити напої.

— Мокко та круасан із лососем, — роблю замовлення, навіть не розгортаючи меню. Я знаю його напам’ять.

— Буде зроблено.

Дмитро йде, а я дивлюся на вечірню столицю через вікно. Снують люди, автомобілі, велосипеди й підлітки зі смішними зачісками, навіть не підозрюючи, що сьогодні в них є спостерігач. Я рідко можу дозволити собі посидіти в кафе без потреби зустрічатися по роботі. Одна, у тиші, спостерігаючи за вечірнім містом, яке повільно поглинають сутінки.

— Ваш мокко та круасан, — Дмитро з’являється ніби нізвідки, кладе на столик моє замовлення і йде, усміхнувшись.

Я знаю, як його звати, тому що щоразу, як приходжу, мене обслуговує лише він. Ім’я я прочитала ще під час першого відвідування, поглянувши на бейджик.

Перекушую швидко, після чого вирішую зазирнути в інстаграм на сторінку до Ірини, перегорнути кілька її світлин, а заразом вивчити тексти, що вона пише до постів. Днями я думала про те, що настав час долучитися до соціальної мережі й спробувати просувати свій бренд. Навіть із Ромою про це говорила. Він мене підтримав, сказав, що за інстою майбутнє й порадив відходити від Андрія та його контрактів.

Я проводжу в соціальній мережі близько пів години, не встигаючи помітити, як допиваю мокко. Після замовляю свій улюблений фірмовий чай зі смаком малини й гортаю світлини в телефоні ще пів години. Переходжу зі сторінки на сторінку, цікавлюся конкурсами, флешмобами, знаходжу інших моделей і простих дівчат, які ведуть сторінки, розповідаючи про своє життя.

Якоїсь миті натикаюся на незнайому мені дівчину. Блондинка. Дивлюся кілька її сторіс, постів. Вона привабила мене своєю щирою усмішкою, м’яким голосом і вмінням говорити. Мені захотілося на неї підписатися й відстежувати, настільки живою вона мені здалася. Промотую кілька світлин вниз, спостерігаю за зміною колірної гами в профілі, а потім натикаюся на один-єдиний знімок, що вибивається із загальних.

Рука тремтить, коли я натискаю на нього, хоча завчасно знаю, що помилки бути не може. Там Рома. Мій Рома. Він ніжно цілує її в щоку із заплющеними очима, а дівчина в цей час широко усміхається. Світлина говорить сама за себе, але я, наче мазохістка, йду далі. Читаю ідеальний підпис:

«My love».

З трьома сердечками далі.

Я обпалюю губи і язик занадто гарячим чаєм, не розуміючи, що роблю. Знаходжусь у стані афекту. П’ю, щоб заглушити біль у грудях. Обличчям скочуються сльози. На мене напевно дивляться й не розуміють, що відбувається. Щоправда, думаю я про це в останню чергу. Одна справа думати, що в нього хтось може бути, сумніватися й переконувати себе, що я сприймаю це нормально, а інша — побачити його щасливим з іншою.

У нас, здається, немає жодної спільної світлини. Щоб такої, як тут. Я не фанат знімків, а Рома сам ніколи не робив. Може, цього йому й бракує?

Я відкладаю телефон на стіл. Фокусуюсь на чашці з чаєм. Раптом відчуваю печіння язика та губ. До телефону повертаюся не відразу, але не виходжу з мережі, а продовжую гортати нижче, шукати все нові й нові світлини. Доказ того, що там — мій Рома. Фотографій багато. Усі вони датовані різними періодами: осінь, весна, літо, зима. Ця дівчина явно ближча за мене і знає він її значно довше.

«Мій най-най».

«Єдиний рідний».

Я читаю ці підписи один за одним. Розумію, що це кінець. Усьому. Я почуваюся обманутою і зрадженою, тому коли Дмитро приходить вчергове, усміхається так щиро, що я не витримую й запитую, чи є в них щось міцніше за чай.

— Звичайно. Вино, шампанське, глінтвейни, коктейлі.

— Принесіть коктейль. Будь-який, на ваш вибір.

Мені насправді начхати, що пити. Аби забутися. Дмитро приносить якийсь коктейль, я перекидаю його в себе одним махом, а потім прошу рахунок і викликаю таксі. Добре, що сюди я приїхала так само, а не своїм автомобілем.

Розплатившись за їжу та напої, залишаю щедрі чайові та йду з закладу. Алкоголь добряче вдарив у голову, особливо з огляду на те, що зазвичай я практично не п’ю, та і їм при цьому мало. Автомобіль під’їжджає за кілька хвилин, я залажу на заднє сидіння й намагаюся опанувати себе. Однак натомість лізу на її сторінку, дивлюся сторіс, милуюсь її свіжим обличчям і яскравою усмішкою, великими щирими очима. Я більше не хочу на неї дивитися, але наполегливо гортаю сторіс. До останнього, де бачу його.