Глава 9

— Ти добре подумала?

Слава не зраджує собі ось уже другий тиждень поспіль. Під час кожної зустрічі не забуває запитати, чи я не хочу приєднатися до нього з хлопчиками. За чотирнадцять днів він питає це всьоме. Ми дійшли певної домовленості — він забирає дітей у вівторок, четвер та суботу після школи. Решту часу вони залишаються з Лілею й зі мною. У мене ненормований робочий графік, я можу бути завантажена три доби поспіль, а потім тиждень відпочивати.

Сьогодні в мене вихідний, я просила Славу приїхати іншого дня, але він не погодився, пославшись на те, що в наступні три дні не зможе з ними побачитися через роботу. Я вірю йому, тому що минулого тижня у вівторок і четвер була вільною, і Слава з легкістю погодився забрати хлопців у середу й п’ятницю.

— Приємного вам відпочинку, — залишаю питання колишнього чоловіка без відповіді й махаю рукою хлопцям.

— Сонь, — гукає Слава, коли я опиняюся майже біля під’їзду. — Я справді хочу повернути сім’ю. Просрав все тоді, не розумів. А тепер ось… усвідомив і хочу бути поряд.

Його слова проходять повз мене. Я чую їх, але абсолютно нічого не відчуваю. Ні радості, ні передчуття, ні гордості через те, що він повернувся й готовий створити сім’ю. Правду кажучи, важко віриться, що за три останні роки, саме тоді, коли він став успішним і заробив гроші, йому раптом захотілося бути з нами.

Я терплю його присутність у своєму житті лише тому, що він чудово ставиться до хлопців. Він потрібен їм, як би я не відмовлялася. Його виховання, відверті розмови, одкровення. Їм не вистачає чоловічої присутності. Донедавна в їхньому житті був Рома, але він не приділяв їм стільки часу, скільки зараз Слава.

— Думаю, уже пізно, — кажу цілком щиро. — Добре провести час!

Я розвертаюсь, і поки Слава знову не почав виливати душу, ховаюся за дверима під’їзду. У планах на сьогодні, якщо вже колишньому не вдалося приїхати іншого дня й він забрав дітей, зустрітися з подругою. Рома у від’їзді по роботі, а ми з Вікою не бачилися добрих кілька тижнів. Познайомилися з нею кілька років тому на зйомках спортивного одягу власного бренду.

Віка виявилася його творцем. Весела, життєрадісна, щаслива мати та дружина. Вона особисто була присутньою на зніманні, максимально передавала образи, у фарбах розповідала, якою хоче бачити фотосесію. Її допомога відіграла колосальну роль у моїй роботі. Я на всі сто підбирала ракурси, видавала усмішки й підбирала вираз обличчя.

Через місяць після зйомок вона запросила мене до кав'ярні випити кави. Особисто подякувала за виконану роботу, простягнула конверт зі словами:

— Хотіла подякувати тобі неофіційно, — усміхнулася. — Без відрахування агенту.

Брати гроші нишком від Андрія не хотілося, але Віка наполягла. Ми просиділи в кафе кілька годин, поговорили про виховання дітей, про роботу, про бізнес, про стосунки. За місяць зустрілися ще раз, потім знову. Щоразу дізнавалися одна про одну щось нове. Востаннє я бачила Віку місяць тому. Вона тоді саме повідомила про свою третю вагітність і про те, що зовсім скоро не зможе повноцінно працювати.

— Ну ти де? — запитує Віка, варто мені відповісти на дзвінок.

— Майже під’їжджаю. Тут затор утворився. Я вже під’їжджаю. Ти поспішаєш?

— Ти ж знаєш, що ні. Чекаю.

Вона вимикається, а я усміхаюся. У Віки теж двоє дітей і, судячи з того, що вона зважилася на третю дитину, вона цілком задоволена життям. За весь час наших зустрічей вона ніколи не поспішала. Виною тому її чоловік, який, виявляється, вміє чудово давати раду з дітьми. Ну й няня, певна річ.

До ресторану я під’їжджаю за п’ятнадцять хвилин. Віка сидить на нашому звичному місці, п’є свіжовичавлений апельсиновий сік. Побачивши мене, вона підводиться, тож стає помітним її невеликий круглий животик.

— Нарешті! — каже вона, обіймаючи мене і цмокаючи в обидві щоки. — Думала, ти там десь застрягла!

— Затори, — зітхаю й сідаю на вільний стілець. — Зачекалася?

— Відпочила, — регоче Віка. — У мене першокласник, ти ж пам’ятаєш. А син у садок пішов. Адаптуємось.

— Як ти, як здоров’я, як вагітність?

— Іноді мені здається, що її немає. Термін поки маленький, малюк штовхається неактивно, живіт невеликий. Запитаєш у мене місяці за два, коли настане час спеціальних подушок і розуміння, що я не влажу в жодну річ.

— Та годі тобі, це все тимчасово, — сміюся, згадуючи свою вагітність.

Минала вона складно, іноді мені здавалося, що я більше не витримаю. Про те, що в мене двійня, я дізналася на першому ж ультразвуковому дослідженні. Словам лікаря та своїм очам повірила не відразу, точніше, відмовлялася це сприймати. Тоді моя вагітність була незапланованою, несподіваною, спонтанною й зовсім недоречною. Слава був без роботи, я тільки-но влаштувалася на непогану посаду.

Я пам’ятаю ту розгубленість, з якою виходила з кабінету, а потім і з лікарні. Славік чекав мене на вулиці з біляшами, які я так любила. Того дня від одного їхнього вигляду нудило. Як і від Славика, хоча хвилиною пізніше я розплакалася в нього на плечі й усе розповіла. Вилила вщент і сумніви, і страхи, і побоювання. А він сказав нічого не боятися, що він влаштується на роботу, почне заробляти й ми не будемо ні в чому відчувати потребу.