Глава 8

— Може, сходимо куди-небудь усі разом? Вчотирьох, — уточнює Слава, дивлячись запитально на мене.

— Ти ж знаєш, що ні, — карбую, роблячи крок до нього, тим самим намагаючись змусити його піти.

Хлопців він привіз, більше йому тут нічого робити, але Слава йти не збирається. Засовує руки в кишені, прихиляється до стіни й дивиться на мене.

— Я й забув, яка ти вперта, — каже мені.

— А я, що тобі начхати на мою думку. Іди, Славо. Нікуди вчотирьох ми не підемо. Ні сьогодні, ні завтра, ніколи. У мене інше життя.

— І де воно, це життя? Щось я його не бачу.

— Це не має значення. Важливо, що тобі в ньому місця немає.

— Дурна ти. Я повернувся сюди по вас. По тебе й дітей. Бачиш, грошей заробив, на ноги став. Ти ж пішла, тому що я нікчемним був, сірим, нудним. Славка з пивним черевцем та жаргонною говіркою. А нема цього всього тепер!

На підтвердження своїх слів Слава задирає футболку вгору й демонструє мені ідеальні кубики на пресі. Раніше я б без сумнівів оцінила. Років сім тому, коли справді чекала від нього чогось, хотіла, щоб підіймав свою дупу з дивана й починав прагнути. Щоб не вважав, що не може й не вийде. Я справді чекала. Зараз же мені байдуже. Я знизую плечима й відходжу назад, розуміючи, що Слава не планує йти, а стояти за метр і дивитися на його прес мені ні до чого.

— Я рада, що в тебе все добре, — відповідаю з усмішкою. — Правда, рада, Слав. Робота, фігура, впевненість. Цього тобі бракувало тоді, коли ти казав, що зйомками займаються лише продажні жінки.

Зараз я можу згадати це з усмішкою. А тоді, сім років тому, для мене це було ударом під дих, тому що це було моїм додатковим заробітком. Приносило зайві гроші в сім’ю, на які ми могли собі дозволити трохи більше, ніж зазвичай.

— Моя думка з цього приводу не змінилася, Соню. Ця професія тобі не підходить. І хлопцям краще не знати, що…

— Не знати що, Славо? Господи, як ти взагалі гроші заробив із такими пуританськими поглядами?!

Не можу сказати, що я здивована. Слава завжди відрізнявся надмірною дивністю в багатьох питаннях. Робота моделлю — одне з них. Він не розумів, як жінки можуть там працювати. Ті, у яких є сім’я та діти. Хіба це можливо? Вони ж заміжні, а там розпуста, зради, усе через ліжко. Я не можу сказати, що я зовсім не мала такого негативного досвіду. Був, звісно, ​​як без нього. Але й нормального ставлення у нашому бізнесі теж чимало.

— Припиняй цим займатися, Сонь. Я допоможу з грошима, тепер є можливість.

— Іди, Слав.

Після його наполегливості мені стає зле. Добре, що він тільки киває й все-таки залишає мою квартиру, більше не намагаючись мене «перевиховати». Не скажу, що я не чекала чогось подібного, але чомусь думала, що він змінився. Великі гроші не заробити з такими поглядами. Не можна говорити іншим, що вони продажні жінки, навіть якщо насправді ти думаєш саме так.

З тієї миті, як Рома розвернувся й пішов, а потім забрав свій автомобіль з-під вікон мого будинку, ми не бачилися два тижні. Щодня я поривалася схопити телефон і написати йому, зателефонувати, попросити вибачення і сказати, що я зовсім не те мала на увазі. Останньої миті зупиняла себе. Я набігалася за Славою свого часу. Телефонувала йому, коли він допізна десь гуляв із друзями, скандалила, тому що він приходив п’яним й істерила, коли він мене не розумів.

Тепер я інша. Доросла жінка, яка знає собі ціну. Рома не мав права влазити в життя хлопців без мого відома й вживати якихось кроків щодо Слави. Я ціную його турботу, але в мене є діти й вони не повинні страждати лише тому, що їхня мама не хоче бачити батька. Рома цього не розуміє, провокує, нервує, тисне. Я не люблю тиску, мені стає погано, коли від мене вимагають відповіді. І я починаю захищатися єдиним відомим мені способом — нападаючи.

Я все ж таки чекаю першого кроку. Розумію це, коли, відчинивши двері, бачу там Рому. Усередині все тріумфує, руки тремтять від передчуття й можливості до нього доторкнутися. Я залишаюся стояти на місці всупереч своєму дикому бажанню зробити крок за поріг і першою кинутися йому на шию. Даю йому можливість сказати, навіщо він прийшов. Можливо, я рано радію й він просто забув свій годинник десь у мене у квартирі.

Годинник Рома не забував. Він прийшов до мене. Я розумію це, коли він робить саме той другий рішучий крок. Перший був тоді, коли він сів в автомобіль і приїхав до мене. Зараз він переступає поріг, зачиняє за собою двері. Він змінився. Його підборіддя вкрите щетиною, погляд сяє невдоволенням, під очима залягли тіні, яких раніше не було.

Я відчуваю майже болісну потребу до нього доторкнутися й рухаюся ближче. Не знаю, хто кого обіймає першим, просто мої руки опиняються на його шиї, а голова — на плечі. Я зариваюсь носом у його ключицю, веду губами по плечу, торкаюся мочки вуха. Я так, виявляється, сумувала. Так сумувала. За його рідним запахом, змішаним із нотками тютюну, за руками, які міцно стискають мою талію.

Він має рацію. Не виходить у нас просто секс. Рома вже давно зайняв місце в моєму серці.