Глава 7

Слава не здивований. Я чекаю відсічі, злості, сплеску емоцій та роздратування з його боку, але він лише відходить на кілька кроків. І дивиться із розумінням.

Щоб продовжувати кричати й звинувачувати його у всіх смертних гріхах, мені все ж таки необхідна віддача з його боку. Емоції. Злість, зрештою. За той же ляпас. Слава ж дивиться так, що складається враження — чекав на щось подібне.

Я згасаю, як сірник, що догорів, зачіпаючи при цьому Рому, який стоїть позаду. Він обпалюється мною, заряджається моєю злістю, крокує вперед так швидко, що я не встигаю його обсмикнути. Слава отримує вдруге, щоправда, уже не ляпас, а смачний чоловічий удар по обличчю. Я скрикую, хлопці, котрі до цього стояли позаду, винувато схиливши голови, кидаються вперед.

Поки я намагаюся зрозуміти, що відбувається й коли спокійний взагалі-то Рома перетворився на злого, до нас підходить охорона й наполегливо рекомендує залишити зал і влаштувати з’ясування стосунків за межами центру. Слава витирає кров, що сочиться в нього з носа, і йде до виходу. Декілька крапель падає на підлогу, і я чомусь акцентую на них увагу. Дивлюся, поки Рома не веде мене із зали до виходу. Хлопчики йдуть попереду, слідом за Славою.

— Я не втримався, — каже Рома над плечем. — Пробач.

— Все… гаразд, Ром.

Насправді я відчуваю, що нічого насправді не гаразд. Що сьогодні сталося те, чого не повинно було бути. Не знаю, звідки беру це. Передчуття, шосте чуття, називайте як хочете. Просто знаю, що ця мить є переломною. Щось пішло не за планом, але я ніяк не можу зрозуміти, що саме. На вулиці Слава йде до свого автомобіля, хлопчики залишаються посеред тротуару, не знаючи, куди рухатися: до геть схвильованої й переляканої матері або побитого батька.

— Ти б, бл…, руки при собі тримав, — мало не лається Слава, але стримується.

Іде прямо до нас, руки в кишенях, мабуть, щоб не спровокувати бійку. Погляд спокійний, хода впевнена. Він безперечно змінився, та так, що нинішнього Славу я зовсім не знаю.

— Ти забрав дітей без попередження, — гарчить Рома.

— Своїх дітей! — відрізає Слава. — Своїх! Що ви влаштували там?

— Я, здається, попросила тебе не поспішати, — намагаюся говорити впевнено, але голос однаково тремтить.

— І що? — він знизує плечима. — Я привіз Пашці його подарунок. Вибачився, тому що вчинив негарно.

Він повертається до синів і Пашка йому підморгує. Я розумію, що ось вона — відповідь. Мої хлопці прийняли рішення, тільки ось зовсім не подумали мені про нього сказати.

— Ця няня твоя, — продовжує Слава. — Спочатку взагалі мене не впускала, а потім поліцію пригрозила викликати. Ненормальна якась. За твоєю вказівкою?

— Ні.

— Ну й добре. Я вирішив забрати їх. Запитав, вони погодилися. Це що, злочин?

— Мене можна було попередити, — заперечую.

— І як? — Слава посміхається. — Шукати студію, де тебе клацають? Ну вже вибач, але на твої пошуки зовсім немає часу.

Я хочу сказати, що він міг би зателефонувати, але мовчу, чудово знаючи, що не змогла б відповісти, тому що телефон залишився в сумці на беззвучному.

— Я тобі телефонував. Двічі. Відповіді не було. Ми поїхали відпочивати. Ви цирк влаштували, — Слава спльовує кров на асфальт і дивиться на нас, як на двох ідіотів.

Ба більше, після його слів і поглядів, спрямованих у мій бік, почуваюся повною дурепою. Я була на роботі, відповісти не могла, проте коли почула, що він забрав дітей, розлютилася й думала йти в поліцію. Як добре, що Рома мене зупинив. Не дав зробити останній крок зневіреної матері.

— З цим час щось вирішувати, Сонь, — каже Слава, так само тримаючи руки в кишенях. — Я задовбався бути винним. Олег і Паша мої сини, хочеш ти того чи ні, але я буду з ними спілкуватися. Тим паче ти більшу частину часу не вдома.

— Мам, ну правда, — долучається до розмови Олег. — Ми ж нічого страшного не зробили. Відпочили з татом, і все. Ми навіть дзвонили.

— Гаразд, йдіть у машину, думаю, нам усім час додому. Поговоримо потім.

Хлопці не сперечаються, йдуть до нашого автомобіля. Коли за ними зачиняються двері, я чекаю, що Слава в обличчі зміниться й почне погрожувати, але ні. Він так само спокійний, розмірено дихає й дивиться на нас.

— Я думаю, що претензії вичерпані, — він посміхається. — Хлопці хочуть бачитись, я нічого страшного не зробив, їх проти тебе не налаштовував. Думаю, можете відкликати своїх юристів та припиняти погрози.

— Що? — дивуюсь. — Ти про що?

— Мені сьогодні зателефонували, — Слава дивиться не на мене, на Рому. — Твої хлопці, так?

— Ром?

— Мої. Я ж казав, що не дам вас образити, — похмуро каже Рома.

— Але ж…

Я замовкаю, вирішуючи не влаштовувати з’ясування стосунків в присутності Слави. Я просила його почекати, час, щоб поговорити з хлопцями й дізнатися їхню думку. Який сенс залучати юристів, якщо діти згодяться з ним спілкуватися? Рома, зважаючи на все, мене не послухав і все вирішив сам.

— Загалом, ви розбирайтеся, — виносить вирок Слава. — Я піду, Сонь. І, так… хлопцям батько потрібен. Помітно, що мужика в них немає, тож…