Глава 6

Спокій Слава, звісно, ​​нікому не дає. Приходить наступного ж дня, але тоді, коли мене немає вдома. Я в цей час працюю, дзвінків Лілі не чую й не бачу, усміхаюся в камеру. Сьогодні працюю з Данею. З ним приємно, він спокійний, врівноважений, допомагає зніматися, але однаково довго. Як результат — близько тридцяти пропущених від Лілі. Моє серце пропускає удар, тому що вона взагалі ніколи мені не дзвонить. Тільки у крайньому разі. Я відчуваю, що це пов’язано зі Славою, й не помиляюсь.

— Соню, — схвильовано каже Ліля. — Я не знаю, як так сталося, я не могла їх зупинити й тепер…

Вона зітхає. Я зупиняю її й прошу повільно та по черзі розповісти, що сталося. Виявляється, поки я тут працювала, Слава прийшов знову. Рішуче зайшов у квартиру й забрав Олега з Пашкою.

— Чекай на мене вдома, я зараз буду.

Коли знімаю сукню, яку одягала на сесію, тремтять руки. Замочок піддається не відразу, і я рву його з м’ясом. Відкидаю убік тканину, натягую джинси з кофтою, потім накидаю куртку й хапаю сумку. До виходу дістаюся практично безперешкодно, мене зупиняє лише Даня, пропонує підвезти, але я хитаю головою й біжу далі. Дорогою додому набираю Рому, описую йому ситуацію. Раджуся, тому що більше немає з ким. Я чудово знаю, що Слава зробив це навмисне: забрав дітей без домовленості, щоб я понервувала.

Йому вдалося.

— Чекай, що значить забрав? — заспокійливим тоном вимовляє Рома. — А Ліля?

— Хлопці захотіли піти, Ром. Що робити? Дзвонити до поліції?

Розпач підігріває мою кров. Я відчуваю, як закипаю всередині. Повірити не можу, що Слава собі це дозволив. Рома заспокоює, просить не поспішати й нікуди поки не дзвонити. Обіцяє приїхати.

Додому я дістаюсь, порушуючи всі правила дорожнього руху. Начхавши на те, що треба зупинитися, тому що на пішохідному переході чекають люди. Мої сини незрозуміло де, вони пішли, не запитавши мого дозволу. Якимось шостим чуттям я розумію, що Слава не зробить їм нічого поганого. Той слава, якого я знала. Яким він став — не маю жодного уявлення.

Коли я приїжджаю, слідом зупиняється й автомобіль Роми. Він паркується неподалік, виходить з автівки й рівним впевненим кроком іде до мене.

— Дзвонила йому?

Я лише хитаю головою. У мене й номера його немає, інакше насамперед я б набрала його і сказала негайно повернути моїх дітей. Де? Де їх шукати?

— Дітям дзвонила?

Подумки називаю себе ідіоткою. Моїм дітям далеко не по два роки, вони дорослі самостійні хлопці й кожен із них має мобільний телефон. Тремтячими руками дістаю свій смартфон, набираю спочатку Пашку, але він не відповідає, а потім і Олега, який бере слухавку.

— Ви де, Олеже? — мій голос звучить грубо, хоча я намагалася його пом’якшити. Не вийшло через емоції й страх, від якого ціпеніє душа.

— Ой, хлопчики телефони, мабуть, залишили, — чую в слухавку й розчаровано стогну.

Мені відповідає Ліля. Розгублена і, судячи зі шмигання, заплакана. Я не в змозі її зараз заспокоювати й говорити, що вона ні в чому не винна. Обов’язково скажу про це пізніше, коли знайду дітей.

— Треба дзвонити до поліції, писати заяву.

— Це нічого не дасть. Вони з батьком, Соню. Ніхто не буде їх шукати, та й минуло лише кілька годин.

Від безвиході хочеться вити. Зрозуміло, що сідати в автомобіль та їздити шукати їх по всьому місту немає сенсу. У нас безліч закладів, кафе й дитячих розважальних центрів, тож їх, без перебільшення, можна шукати скрізь.

Рома радить вибрати тактику очікування. Чекати, поки Слава привезе хлопців додому. Він упевнений, що це має статися, адже він навряд чи залишить їх ночувати в себе. З одного боку — логічно, а з іншого…

Я телефоную до свого юриста, Рома до того знайомого, який займається шлюборозлучними процесами. У результаті він домовляється про зустріч завтра вранці — той, кого йому порекомендували, має вільне віконце, щоправда, зустріч він призначає в ресторані, а не в себе в кабінеті. Я трохи видихаю, тому що вже завтра знатиму, що мені робити далі, яку техніку поведінки вибудовувати. Я мушу вистояти, тому що Слава не збирається поступатися, а я ненавиджу його всім нутром за те, що він зробив.

За дві години, коли я встигаю покусати всі губи й залишити глибокі мітки від нігтів на долонях, на мій телефон надходить дзвінок із невідомого номера. Я відразу відповідаю. Чекаю почути Славу, але з того боку мобільного Пашка.

— Мам? — обережно. — Ми в «Стрекозі», на третьому поверсі, розважаємось. — Я з Олегом поїхав, щоб приглянути за ним. Раніше зателефонувати не міг. Мені телефон боялися давати.

— Залишайтеся там, гаразд? — схвильовано говорю. — Я зараз буду.

— Що там? — запитує Рома.

— Пашка зателефонував. Вони тут поряд у торговому центрі.

— Поїхали швидше! — вимовляє Рома. — Тільки я поведу. Тобі треба зібратися з думками.

Я киваю, повністю з ним згодна. Я так сильно тремчу, що просто не в змозі сідати за кермо. Пішки йти довго й далеко. Варто нам зупинитися біля торгового центра, як я вилітаю з автомобіля. Рома за мною. Пашу й Олега я знаходжу за столом. Вони захоплено грають у теніс і зовсім мене не помічають. Воно й на краще, тому що неподалік стоїть Слава. Задоволений, життєрадісний, гордий тим, що йому вдалося заманити з собою обох хлопців. Злість у мені закипає так сильно, що варто мені порівнятися зі Славою, як я розвертаю його до себе і з усієї сили вліплюю йому ляпас, замахуючись для другого.