Глава 5

— Розповідай по черзі, — вимагає Рома, коли знервованість трохи спадає і я можу нормально розмовляти.

Після гарячого чаю та таких потрібних мені сильних обіймів я заспокоююсь і тепер можу тверезо мислити. Я хотіла вколоти Славу наостанок, а вийшло так, що згадала все сама, пропустила через себе й розхвилювалася. Емоційно мене, звісно, ​​накрило. Зараз я потроху відновлювала свою стабільність, але разом із нею всередині зароджувалась і злість. Повірити не можу, що Слава вирішив мені погрожувати!

— Що розповідати? — знизую плечима. — Він хоче бачитися з дітьми, я проти.

— Ти тремтіла вся, — втомлено тре перенісся, зітхає й дивиться на мене невідривно.

— Він мені погрожував. Порадив не перешкоджати, тому що гроші перерахував. Аліменти, які не платив.

Гірко усміхаюся й кидаю погляд на порожню чашку. Не хотіла Ромі говорити, тому що в нас усе невизначено. Незрозуміло. До вчора все спокійно було і ясно. Я не лізу в його життя, а він у моє. Нам вистачало періодичних зустрічей та гарного сексу, а зараз немає ні того, ні іншого. Натомість з’являються проблеми, сумніви, я вдруге в його присутності розгублена і злякана, а він мене заспокоює. До цього я ніколи не була «проблемною». Зручною, ніжною, романтичною, на все готовою — так, але не «проблемною».

— Якщо проти — боротимемося до останнього! Знайомий у мене є один. Він спеціаліст у судових справах, які стосуються розлучень, поділу дітей та іншого. Я з ним поговорю, залучимо його.

Він майстерно підтримує мене. Дає надію на те, що я не одна. Я навіть вдихаю глибше, щоб впоратися з надлишком емоцій. Це несподівано. І я боюся, що після цього наші стосунки зійдуть нанівець. Що Рома подивиться на мене інакше й піде до іншої. Знайде втіху на стороні. Ці думки лізуть у голову всупереч тому, у чому він зізнався напередодні. Поговорити б нам відверто, ось тільки я боюся починати розмову. Страшно, тому що вже давно боюся його втратити. Сама не знаю, як так сталося. Автоматично. І показати це насправді ще страшніше, ніж усвідомити.

— З хлопцями поговорити треба, — зупиняю його, помічаючи, що він готовий дзвонити хоч зараз. — Вони дорослі. Я не буду вирішувати за них.

Він киває. Рома давно знайомий із хлопцями, вони непогано ладнають, але все ж таки він не прагнув замінити їм батька, та і становище не те. Для них він мій добрий друг, хоча я розумію, що діти їхнього віку вже чудово все знають. Просто якось і пояснювати нічого не треба було. Їдемо на природу з Ромою? Вони підтримували й із радістю й на ентузіазмі прямували з нами. Ідемо в кіно? Чому б і ні? Я не приховувала цей бік життя від Роми, не залишала дітей із Лілею весь час, щоб не нав’язувати.

У мене двоє синів. Він просто це прийняв, та й сам проявляв ініціативу. Нерозумно, напевно, тепер вважати, що в нас просто секс і нічого більше. Але мені однаково складно повірити, що стосунки перетнули цю межу й рушили далі. Страшно, що це може виявитися не так і реальність одного разу мене накриє.

Я не прошу Рому залишитися на ніч. Йому завтра вранці вставати, тож за пів години ми прощаємось. Діти нагодовані, речі на завтра приготовлені та випрані. Мені залишається тільки розмова, хоча я воліла б що завгодно, крім неї.

Біля дверей, що ведуть до їхньої кімнати, я зупиняюся. У грудях незвично щемить, серце барабанить об грудну клітку, готове вистрибнути. Я не знаю, чого боюся, але відходжу від дверей і крокую туди-сюди коридором. Наважуюсь, заходжу. Напружена атмосфера помітна відразу. Кілька років тому, коли хлопці стали достатньо дорослими, а Аня винайняла квартиру, у них з’явилися окремі кімнати. Щоправда, тусили вони завжди в одній, а ночували в іншій. У результаті вийшло щось на зразок ігрової та спальні.

В ігровій знаходжу лише Олега. Він захоплено грає на новому яблучному планшеті, якого я йому, звісно, не купувала. Якось за істерикою й часу не було оцінити Славині подарунки, а вони виявилися нічого такими. Не джедайські мечі, і на тому дяка.

Пашки в кімнаті немає, хоча зазвичай вони щовечора тут і разом йдуть до спальні. Певне, посварилися, щоправда, Олег виглядає спокійним. Відривається від екрана лише щоб подивитися, хто прийшов. Через секунду втикається назад і не звертає на мене жодної уваги. Не існує тебе тут, мам.

— Паша в спальні?

— Угу.

От і поговорили.

Зупинятися на цьому не планую. Іду за другим сином. Пашка лежить на ліжку, захоплено читає книжку. Побачивши мене, відкладає ту вбік і усміхається, сідає на ліжку.

— Я хочу з вами поговорити, Паш. З обома. Можеш вийти до Олега?

— Так, звісно.

Я раптом ловлю себе на думці, що не пам’ятаю, щоб він колись мені відмовляв. Ось і зараз слухняно виходить в ігрову, сідає в крісло-мішок. Олег відривається від екрана не відразу, лише тоді, коли розуміє, що в кімнаті знаходиться не сам, але при цьому всі мовчать.

— Нотації читатимеш? — запитує, відклавши планшет.

Хлопці сидять поруч, і я розумію, що навіть зовні вони дуже відрізняються, хоча раніше я якось не акцентувала на цьому увагу. Олег схожий на батька: така ж гордовита поведінка, рішучий і впевнений погляд і посмішка. Я не бачила цього раніше, тому що Славу востаннє споглядала ще три роки тому й тоді він був кумедним пухляком, а не впевненою в собі сволотою. Характер в Олежки складний, але в нього такий період: перехідний. Тому за зухвало кинуті слова не звинувачую й не вичитую. Зітхаю, сідаю на пуф.