Глава 4

— Я хотіла з тобою поговорити, Ліль, — практично шепочу, хоча хлопці сидять за столиком і про щось захоплено розмовляють, в той час як ми стоїмо біля барної стійки за кілька метрів від них.

— Так, звісно.

— З’явився батько хлопчиків.

Ліля відкладає меню та переводить погляд на мене. Дивиться здивовано. Працює вона зі мною не дуже давно, тому її реакція зрозуміла. Напевно вона думала, що з батьком хлопчиків ми не підтримуємо жодних стосунків. Або що він взагалі не знає про їхнє існування.

Я волію мовчати про особисте, але зараз буквально змушена сказати, щоб убезпечити своїх хлопців. Я не хочу, щоб Слава з ними спілкувався. Якщо бути чесною хоча б із собою, то не лише тому, що він може піти знову. Він мені неприємний. Манера його спілкування, погляд, який ніби каже «Дивися, чого я досяг. Я вищий, кращий, сильніший», поведінка. Від таких чоловіків, як він, я зазвичай тримаюся осторонь навіть на роботі. Від них доводиться чекати неприємностей, тому що ти жінка й ти за визначенням слабша.

— Ви хочете звільнити мене? — каже Ліля з сумом.

— Що?! Ні! — надто голосно відповідаю.

На нас обертаються відвідувачі. Олег із Пашкою затихають і теж дивляться в наш бік. Я підбадьорливо їм усміхаюся й показую великий палець. Вони роблять у відповідь те ж саме й повертаються до ігор у планшетах та розмов.

— Я не збираюся тебе звільняти, Лілю, — бурчу я. — Я хотіла попросити тебе бути уважнішою.

— Хлопчикам щось загрожує? — з побоюванням запитує.

Я зітхаю, розуміючи, що вимагаю від простої няньки занадто багато. Зрештою, вона влаштувалася до мене приглядати за хлопчиками, допомагати їм з уроками й час від часу готувати. До її обов’язків не входить не дозволяти їхньому рідному батькові наближатися.

— Гаразд, забудь, — прошу її. — Я що-небудь вигадаю. Хлопчикам поки що ні слова.

Вона киває й повертає погляд до меню, а я розумію, що зовсім не хочу їсти й не знаю, що робити далі. Слава напевно приїде сьогодні. І добре, якщо він не чекатиме нас біля під’їзду.

Після вечері ми вирушаємо додому. Рома каже, що вже їде до нас, і я трохи розслабляюсь. Поки ми доїдемо, він уже чекатиме нас біля під’їзду і в разі чого — захистить. Спочатку я везу Лілю додому, і тільки потім прямую до нашого будинку. З кожним кілометром усередині щось перевертається. Я боюся побачити там Славу із тими подарунками, про які він говорив учора. Наближаючись до під’їзду, глушу двигун і повертаюсь до хлопчиків. Потрібно їм розповісти.

— Мам, там тато? — здивовано запитує Олег.

Я не встигаю навіть повернутися, як він клацає ременем і вискакує на вулицю. Паша прямує за ним, щоправда, не так жваво. Швидше, навіть знехотя. Мені не залишається нічого іншого, крім як піти за хлопцями. Слава стоїть за кілька метрів від автомобіля з величезними пакетами в руках і щирою настільки, наскільки він уміє усмішкою.

— Тато! — Олег біжить до нього, не зважаючи на подарунки, обіймає його й не відступає ні на крок.

Пашка залишається поряд зі мною, дивиться на батька спідлоба і складає руки на грудях. До батька не поспішає, але Паша ніколи не був із ним близьким, тягнувся завжди більше до мене, захищав, коли ми сварилися, хоч і дрібним тоді ще був. Ми сім років тому, вважай, розлучилися. Хлопцям тоді по п’ять було, маленькі. Олег важко переживав, з Пашею було легше. Потім якось уляглося, але зараз я виразно бачу, що один із синів скучив за батьком, вимагає його уваги, в той час як інший стоїть осторонь.

Слава обіймає сина, скуйовджує його волосся, оглядає, ніби не вірячи, що той так виріс. Після цього він нарешті зосереджує погляд на нас із Пашею. На мене дивиться з перевагою, а на сина з очікуванням. Від його пильного погляду я змушена обхопити себе руками, закриваючись.

— А ти що, Паш? — питає в другого сина, втрачаючи до мене інтерес. — Не скучив, значить?

— Ти нас покинув, — шипить Пашка, підходячи до мене й обіймаючи мене за плечі.

Йому лише дванадцять, а він уміло зчитує мою розгубленість. Своїми обіймами ніби боронить мене від батька, якого вважає зрадником. Напевно, це неправильно, але я й не думаю присікати його ненависть, якось змінювати його думку, говорити, що він помиляється. Це брехня. Слава справді їх покинув. Залишив на три роки, а повернувся наче й не було нічого. Наче так і має бути.

— Бачу, так само залишився маминим синком, — кривиться Слава, викликаючи в мене бажання добряче йому врізати.

— Не слухай його, Паш, — підбадьорюю сина, хапаючи його за руку, якою він мене обіймає. — Ти найкращий.

— Ти головне не хвилюйся, мамо, — тихо каже мені. — І не плач, гаразд? Не здумай плакати.

Сльози самі підкочують до очей після його слів. Не тому, що мені неприємна присутність Слави, а через те, як син мене підтримує. Я мовчки киваю, кліпаю, щоб прогнати сльози, й підбадьорливо усміхаюся Пашці, даючи зрозуміти, що все гаразд. Він виріс так. Дістає мені до плеча, а я ж не маленька на зріст, витягнувся, став широким у плечах. Ще кілька років — і відбою від дівчат не буде. Я думаю про це, щоб відволіктися й заспокоїтися, щоб не хотіти врізати Славі й не виставити себе неврівноваженою істеричкою перед синами.

— Я й тобі подарунки привіз, — не вгамовується Слава, звертаючись до Паші. — Точно не хочеш підійти?