Глава 3

Після зізнання Роми я ходжу з дурною усмішкою на обличчі й такою щасливою їду за хлопцями. Вони мене вже чекають із рюкзаками навпереваги й пакетами в руках.

— Це тобі, мам, — сміються. — Тітка Наташа передала торт та цукерки.

— Дякую. Їдемо додому?

Попереду в хлопців вихідні, щоправда, у мене сьогодні зйомка, і я ніяк не можу залишитися, хоча дуже цього хочу. Ми провели разом минулі вихідні: ходили магазинами, купували одяг і були в кіно. Я знаю, що вони хотіли б повторити, але ніяк не можу відмовитися від зйомки. Андрій дав зрозуміти, що переносити зйомку з Робом — не найкраща ідея, тому що той зайнятий під зав’язку й не може просто так просиджувати час, на який у нього було призначено зйомку.

— Якщо хочете, Ліля відвезе вас в кіно чи до торгового центру, — пропоную. — Я хотіла поїхати з вами, але не вийде, я допізна працюю.

— Можна в кіно, — киває Олег.

— Не хвилюйся, мам, ми з Лілею сходимо. Працюй, — це вже Пашка, як завжди, син, який усе розуміє і приймає.

Ми разом йдемо до автомобіля, тільки хлопці залазять назад, а я сідаю попереду. Наказую їм пристебнутися, щоб убезпечити їх в дорозі, та виїжджаю в напрямку дому. Добираємося ми доволі швидко, Ліля саме збирається зайти в під’їзд, але, побачивши нас, зупиняється. Чекає на хлопчиків. Я виходжу з автомобіля, цілую їх на прощання й махаю рукою. Сідаю назад у салон і їду в студію.

Роберт уже чекає. Його пунктуальність, що межує з зарозумілістю, мене дратує. Варто мені зайти в студію, як його погляд катком проходить по мені, а губи згинаються в зарозумілій посмішці. Так він висловлює свою неприязнь. Ми одразу не злюбили одне одного. Він мене — тому що я постійно запізнююся, отже, затримую його, а я — тому що не люблю, коли люди вважають себе кращими від інших.

Поки дівчата готують мене до зйомок, Роберт роздає чіткі накази, встановлює світло, налаштовує камеру. Я готуюся до тривалої сесії, тому що останні кілька наших робіт доводилося перезнімати через Роба. Йому здавалося, що я недостатньо приваблива, розкрита, відверта. На свою адресу доводилося чути безліч докорів, але я справлялася. Сьогодні чекала чогось подібного, але ні, Роберт відзнімає мене за кілька годин. Після чого з мене знімають макіяж і я йду переодягатися.

Дорогою до гримерки дзвоню Лілі й кажу, що можу приєднатися. Дізнаюся, у якому вони кінотеатрі й швидко переодягаюся, щоб зустрітися з ними. До виходу просуваюсь майже бігцем, зупиняюся біля дверей, щоб прикласти ключ-карту, коли чую голос Роберта позаду:

— Соню, почекай!

Й адже жодного тобі «будь ласка» або хоча б спокійного тону. Ні. Усе лише наказом. Однак я все ж зупиняюся. Не тому, що не можу його послати, просто не хочу конфліктувати. Нам із ним працювати, а мій кастинг-директор точно не схвалить такого свавілля. Й так варто віддати йому належне, він дав мені спокій, не супроводжує, не вимагає неможливого, періодично підкидає роботу і справно платить.

— Так, Робе.

— Ти машиною?

— Е-е-е, так, — відповідаю після секундного замішання.

— Не підвезеш? Усі вже роз’їхалися, а я затримався, щоб подивитися на знімки.

— Я запізнююся, Робе, — намагаюся викрутитися. — На мене діти чекають.

— Постійно забуваю, що в тебе діти. Шикарно виглядаєш.

— Дякую.

Я все ж прикладаю карту до дверей і опиняюся на вулиці. Вдихаю глибше літнє повітря й рухаюся до автомобіля. Всупереч очікуванням, що Роберт дасть мені спокій, він іде слідом і навіть сідає на переднє сидіння моєї автівки, повністю проігнорувавши те, що я поспішаю. Під мій запитальний погляд він пояснює:

— Згодний поїхати туди, куди тобі потрібно, — він знизує плечима. — Терпіти не можу таксі, ти знаєш.

— Я не зможу відвезти тебе додому, — зауважую. — Я їду за дітьми й нянею. Усі разом ми просто не помістимося. До того ж вони пішли на ще один фільм.

— Сходимо разом, — він стенає плечима. — Сто років у кіно не був.

Андрій просив мене не запізнюватися до Роберта на зйомки, тому що той надто зайнятий проєктами. Це вводить мене в ступор. Невже іменитий фотограф настільки вільний, що може дозволити собі сходити в кіно з моделлю та її дітьми, аби не їхати додому в таксі? Де, постає питання, його автомобіль?

До торгового центру, в якому мої діти дивляться кіно, ми їдемо довго. Виною тому незрозумілі затори, яких у вихідні не має бути. Я нервово барабаню по керму на черговому світлофорі. Зітхаю, тому що рухаємося ми черепашим кроком. Такими темпами я дістануся до торгового центру лише до кінця фільму.

Роберт, який сидить поруч, змушує мене нервувати. Ми з ним не близькі, поговорити нам крім роботи немає про що, тому більшу частину часу ми мовчимо. Я про щось запитую, але відповіді не слухаю. Роблю це тільки для того, щоб розрядити атмосферу й не сидіти в тиші.

— Якщо хочеш, після кіно можемо зайти до кафе, поспілкуватися.

Пропозиція Роберта виявляється занадто несподіваною, настільки, що я вперше радію затору. Напевно, від несподіванки я б точно в когось врізалася. Зайти до кафе? Поспілкуватися?

— Не думаю, що це гарна ідея, — чемно відмовляю. — Я хочу провести цей день із дітьми, Робе.