Глава 1

Три місяці тому

— Мамо, бувай, — сини махають мені на прощання і швидко спускаються сходами.

Сьогодні у їхнього найкращого друга день народження й на честь такого свята він влаштовує вечірку з ночівлею. Спочатку я була проти. Хлопчики у дванадцять усе ж таки хлопчики. Це мої шибайголови ще діти, не п’ють, не пробують палити та вживати наркотики, добре вчаться. Я молюся на своїх синів, але водночас чудово розумію, що в їхньому віці багато хто вже починає балуватися алкоголем і цигарками. Для них я такої долі не хочу, але після розмови з батьками цього самого хлопчика, все ж таки відпускаю їх на ніч.

Людьми вони виявилися адекватними: високий статний чоловік сказав, що якщо побачить у свого сина в руках цигарку, змусить зжерти її разом із пачкою. Його дружина підтвердила. Про алкоголь вони й чути не хотіли. Я їм повірила. Беззастережно. Кивнула й відпустила хлопців, не забувши нагадати, що якщо вони все ж таки застануть із цигарками моїх, нехай не поспішають утрамбовувати в них тютюн.

Їхній спільний друг живе неподалік, що стало ще однією причиною, з якої я все ж таки відпускаю хлопців. У будь-якій незрозумілій ситуації мені знадобиться всього кілька хвилин, щоб дістатися за адресою й забрати своїх шибайголів. Щоправда, сподіваюся, що не доведеться.

До приїзду Роми залишається якась година, і я вирішую присвятити її зачісці. Дістаю нещодавно придбану плойку, роблю кілька перших локонів, коли дзвонять у двері. Мабуть, Ромі вдалося прийти раніше.

Я швидко збираю волосся назад у пучок, вимикаю плойку і йду відчиняти. На порозі не Рома. Я навіть рота відкриваю від подиву, тому що бачу на сходовому майданчику Славу. Ми не бачилися з ним понад три роки. Востаннє він забирав Олега й Пашку саме тоді. Узяв їх на вихідні, а коли привіз, сказав, що зникне на якийсь час. От і зник. На три роки.

— Привіт, Соню, — усміхається Слава. — Впустиш?

Адекватних причин відмовляти йому я не маю, тому звільняю прохід і дозволяю йому пройти. Він роззувається, знімає верхній одяг, вішаючи його на гачок біля входу, питає, де можна помити руки. Я відповідаю йому на автоматі, усе ще не розуміючи, що відбувається й чому він зник на цілих три роки, а тепер повернувся, як ніде нічого.

Мій погляд чіпляється за зміни, що сталися в ньому за цей час: нова стильна зачіска, доглянута зовнішність, манікюр на рівних пальцях. Слава схуд і підтягнувся, обличчя стало молодшим, ніж колись, але не впізнати його я не можу. Усе ж таки ми прожили з ним понад вісім років. Одяг на ньому дорогий, не простий костюм, куплений у першому ліпшому магазині, а бренд. Якщо три роки тому він їхав працювати, то йому явно все вдалося.

— Де діти? — запитує, мабуть, помічаючи, що хлопців немає вдома.

— У друга ночують.

— Самі?

— Їм по дванадцять, Славо, — нагадую йому.

— Так, пробач.

— Будеш чай? — пропоную, щоб не стояти в передпокої.

— Так.

— Ходімо на кухню.

На те, щоб натиснути кнопку на електрочайнику, у мене йде секунда, після якої я повертаюсь спиною до стільниці й упираюся в неї сідницями. Дивлюсь на Славу. Він навіть поводиться інакше. Рухається, сидить, дихає й навіть дивиться.

— Я хотів би побачитися з хлопцями.

Після його слів мене огортає злість. Він зник на три роки. Не просто поїхав до іншого міста, періодично телефонуючи синам, а зник. Зник, нічого їм не сказавши. На їхні запитання «Де батько?» мені доводилося відповідати самій і щоразу щось вигадувати. Відповідати чесно я стала через рік мовчання. Сказала, що гадки не маю, куди подівся їхній тато. Після вони й запитання ставити припинили, хоча я бачила, що сумують.

Я тоді навіть у розшук думала подавати, мало що, раптом він давно помер, а я навіть не знаю, але потім зустріла його матір. Вона сказала, що Слава чудово влаштувався в житті й що це саме я не давала йому розвинутися. Я тоді придушила в собі бажання знайти батька своїх дітей. Навіщо? Щоб почути, що вони йому не потрібні й у нього інше життя? Навіть його мати, яка душі в онуках не чула, після нашого розлучення від них відмовилася.

— Тебе три роки не було, — про всяк випадок говорю йому, раптом він забув.

— На те були причини.

— Тоді і я маю причини не підпускати тебе до дітей, Славіку.

— Ти не маєш такого права. Документально я їхній батько й можу бачитися з ними в будь-який зручний час.

— Тебе не було три роки!

Я підвищую голос і вчіплююся руками в стільницю, із силою її стискаючи. Мені важко тримати себе в руках у всьому, що стосується моїх синів та їхнього добробуту. Я не уявляю, що буде, якщо він знову з’явиться в їхньому житті й піде. Я на це зважитися не готова.

— Я ладен усе виправити. Облиш, Соню, адже вони напевно мене чекали, — гмикає. — Я скучив за ними. Подарунків купив.

— І де вони? — питаю з глузуванням.

— В автомобілі. Адже я не знав, вдома діти чи ні.

— Я не дозволю тобі з ними бачитись. І подарунків не прийму.

Руки сильніше стискають мармурову стільницю, ноги вростають у підлогу, а погляд кидає блискавки. Я хочу, щоб він пішов. Відмотати б час назад і не відчиняти йому. Вдати, що нікого немає вдома й ретельно підготуватися з юристами до оборони. Проблема в тому, що побачивши його на порозі, я зовсім забула, що він не просто пішов із мого життя, але ще й дітей покинув.