Розділ 14

Розділ 14

Що відбувається? Вона ж начебто відчинила двері. Дівчина, як сліпе кошеня, намагалася намацати простір поперед себе. Її пальці знайшли і стисли щось рельєфне і тепле. Чиїсь плечі, потім злегка випуклі пружні біцепси.

— Може, досить мене обмацувати? — над самісінькою головою пролунав спокійний голос Вадима.

— Ой, це ти? Що ти застиг на порозі? Дай пройти! — Іра злегка штовхнула його руками в груди.

— Бабуся попросила подивитися, де ти зникла. А ти знову штовхатися!

Хлопець відступив трохи вбік, дівчина хотіла швидко влетіти до хати, але перечепилася на порозі і обов’язково б загриміла на підлогу, якби Вадим якимось карколомним рухом не встиг її підхопити. Вона втислася лобом в його плече, паралельно глибоко вдихнувши невловимий здалеку, але такий відчутний зблизька запах свого рятівника. Однією рукою хлопець схопив її за передпліччя, а іншою вчепився за талію.

— Обережно! Ти ж так можеш собі синців наставити!

— Ірочко! Я вже свічку несу! — десь далеко пролунав голос баби Шури.

— Не наставлю! Я тут напам’ять знаю, де що розташоване, — огризнулася Іра.

Дівчина нарешті відірвалася від Вадима, побігла вперед і боляче вперіщилася ногою об стілець, який ледь не тріснув. До кухні зайшла бабця, і тьмяне мерехтливе світло нарешті прорізало навколишню темряву.

— Електрики не стало. Напевно, знову десь замкнуло. Ти ж знаєш, що коли вітер надворі, світло часто пропадає. А я свічки десь приховала, ледве навпомацки знайшла. Ще ліхтарик тут має лежати. Може, кому на вулицю буде потрібно, то якраз згодиться.

Хлопець зачинив двері на гачок і співчутливо подивився на Іру, яка злилася, потираючи забиту ногу. Дівчина надто розхвилювалася, і це непокоїло її. Пальці ще фантомно відчували тверді м’язи, а серце збилося зі звичного ритму. «Корвалолу в бабусі спитати, чи що? Краще не треба, бо її за ліки тільки зачепи», — подумала Іра.

Баба Шура запропонувала перекусити та попити чаю. З ювілею вона принесла загорнуті в промаслений папір печінковий торт та шматочки м’якого, солодкого медовика. Це і стало сьогоднішньою вечерею, бо готувати в напівтемряві щось нове бажання ні в кого не було. За чашкою гарячого чаю дівчина нарешті заспокоїлася та розслабилася.

Потім бабця вигадала нову забаву: пограти в карти, чому й онука несказанно зраділа. Вона полюбляла грати в дурника саме втрьох, а не в чотирьох: так партія довше продовжувалося, і можна було протягнути задоволення. Крім того, кожен був сам за себе. Одне тільки дратувало Іру: Вадим програвав тільки тоді, коли у нього йшла відверто погана карта. Та це було рідко. Більшість партій він вигравав, запам’ятовуючи карти опонентів і будуючи якісь неймовірно складні комбінації.

— Так нечесно! — обурювалася дівчина після чергового його виграшу. — Він махлює! Він шулер!

Хлопець тільки загадково посміхався, отримуючи неабияке задоволення і від гри, і від можливості її подразнити. Найбільше програвала бабуся, але вона й не засмучувалася. Її душу гріло те, що онука знову була жвавою та поступово виходила зі свого звичного стану байдужості до всього світу.

— Він мені когось нагадує, — сказала баба Шура про Вадима.

— Справді? — зацікавилася Іра. — Може, ти врешті пригадаєш і ми встановимо його особу?

— Не знаю, не знаю. Своїми судженнями, поведінкою, голосом ти когось дійсно нагадуєш. Але, синку, у мене склероз. Нічого не розумію, — звернулася бабця до хлопця.

— Не напружуйтеся. Якось саме пригадається, — обізвався він, ретельно тасуючи колоду карт.

— Ба, у тебе часом немає позашлюбних дітей? Може, це твій невідомий досі онук? — запитала дівчина. Вона сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги і тихо хихикала собі під носа.

— Що ти таке кажеш? Мені клопотів зі своїми трьома вистачало, — відповіла бабуся. — І з дідом твоїм. Навіщо мені було на додачу ще й полюбовниками морочитися?

— А дід нічого такого не втнув?

— Ні, я б точно знала. Він дещо на іншому був схиблений, — насупилася баба Шура, поправивши хустку.

— На чому?

— Занадто жадібний. Все йому було мало. Тягнув додому що бачив. Аж соромно інколи було за нього. А з дому боронь Боже щось винести та комусь дати.

— Ех, — зітхнула Іра. — І тут промах. То хто ж ти такий, Вадиме?  

Час за картами проминув дуже швидко. Світло так і не з’явилося. Втомлена бабуся пішла спати. Дівчина довго вовтузилася на кухні. При світлі свічки вона дістала свою бритву і таки поборола стерню на ногах.

— Так краще, — задоволено пробурмотіла вона. — І спокійніше.

Побажавши Вадиму доброї ночі, Іра подалася в свою кімнату. Свічку вона погасила, боячись наробити пожежі. Однак і темрява лякала її. Ніч видалася прохолодною, тому дівчина накрилася додатковою ковдрою.  А для ще кращого обігріву поклала зверху на ноги кота Василя. Нарешті їй вдалося заснути, але ненадовго. Іра прокинулася від дивного звуку. Щось наполегливо шаруділо. Вона прислухалася. Звук йшов згори. Було відчуття, неначе по горищі хтось сторожко ходив. Дівчині стало не по собі. Холодний піт покрив її тіло. Іра накрилася з головою ковдрою, неначе це могло чарівним чином допомогти і змусити звуки стихнути. Потім їй стало по-справжньому страшно. Настільки, що дівчина, намацавши мобільний телефон і підсвічуючи ним, підхопилася на ноги, побігла у вітальню і почала щосили тормосити Вадима, який міцно спав. Хлопець, ще сонний, нічого не розуміючи, зреагував миттєво: однією рукою міцно ухопив Іру за тонку кофтину з піжамного комплекту та потягнув на себе, а іншою зафіксував шию, неначе в тисках затиснувши її голову.