Розділ 13

Розділ 13

— Е-е, ти що оце робиш? — вигукнула Іра і вихопила книжку з рук хлопця.

— Нічого такого. Переглянув тут твою бібліотеку, — спокійно відповів він, але дівчині здалося, що в очах його заблимали задиристі іскри.

— І чого ти тут шастаєш по чужих речах? Це моя кімната!

— Ти ж сама мене сюди відправила!

— Це був вимушений крок, але це не означає, що ти можеш тут копирсатися!

— А ти думаєш, що людина, яку ти впускаєш до своєї кімнати, буде чемно сидіти, склавши руки на колінах? Свята наївність, — сказав Вадим, і було чутно, що він ледь стримує сміх.

— Ах, ти ще й сміятися вмієш?! — Іра важко дихала і розмахувала руками, в одній з яких була затиснута книжка. З-поміж сторінок вилетів складений навпіл листочок в клітинку. Хлопець підняв його і розгорнув. Він увесь був обмальований сердечками, заповнений віршами та цитатами.

— Ой ні! Тільки не це, — дівчина різко метнулася вперед та з такою силою вихопила папірець з його рук, що Вадим з несподіванки втратив рівновагу та впав на ліжко. Іра заскочила ззаду та почала виштовхувати його в плечі, а коли він підвівся, то штовхонула до дверей, та ще й зарядила копняка, а вслід викинула його кросівки.

Позбавившись від неочікуваного свідка своїх особистих переживань, вона зачинила двері та притислася до них спиною. Дівчина оглянулася навколо. Кімната перебувала в хаосі. На столі лежав стос жіночих романів, очевидно, переглянутих Вадимом. Її блокнот, в якому вона записувала всілякі дівчачі штучки про нещасне кохання, красувався відкритим на столі. Всюди був розкиданий одяг, а шафка комода з білизною ще зранку залишилася привідкритою.

Іра ухопилася руками за розпашілі щоки. Боже, який сором! І що тепер подумає Вадим? Ну речі то таке, з ким не буває, особливо враховуючи інтенсивність вранішнього збирання на ювілей. А книги? А якщо він читав її записи? О ні! Це вже надто особисто!

Дівчина кинулася гарячково прибирати в кімнаті: позакривала шафки, поскладала одяг і поглибше запхнула в нішу письмового стола свій блокнот. Книжки вона вирішила завтра повернути до сільської бібліотеки.

— Чи не перегнула я палицю з цією штовханиною? Може, не варто було себе з ним так поводити? — подумала присоромлена Іра.

Вона тихо визирнула з кімнати. Вадима ніде не було. Дівчина навшпиньках вийшла на кухню. Хлопець сидів на стільці над мискою і акуратно чистив картоплю. Ірі було трохи незручно, але вона все ж таки присіла навпроти та заговорила:

— Пробач, будь ласка. Я надто різко відреагувала. Я ніде не зачепила твої побиті ребра?

— Ребра мої цілі, але м’яке місце, здається, болить, — відповів Вадим, знову набувши серйозного вигляду.

— Тут я дійсно переборщила, — підсумувала дівчина, стиснувши губи.

— Насправді мені було весело, — признався він, вкидаючи чергову картоплину до миски.

— Еге ж, я помітила, — зітхнула Іра. — Все, досить чистити картоплю. Нам цілком вистачить. Давай сюди, я посмажу. Обіцянки потрібно виконувати.

Вона залила картоплю водою і взялася ретельно її мити.

— Я можу нарізати салат з помідорів та перцю, — запропонував хлопець.

— Хочеш – нарізай. Я не забороняю, — сказала дівчина, подрібнюючи картоплини на продовгуваті шматочки.

Вадим готував салат і уважно спостерігав за Ірою, яка увімкнула FM-радіо та з зосередженим виглядом чаклувала над сковорідкою. Він вже признався собі, що ця дівчина починала його неабияк хвилювати. Така жива, безпосередня, справжня. Інколи вона могла бути колючою, і тоді її сірі очі нагадували небо перед грозою, з далекими відблисками блискавиць. Але насправді Іра не була злою, а колючками обросла через життєві обставини. Хлопець ще не знав усіх перипетій її життя, але усвідомлював, що вона нещодавно розійшлася з колишнім, а у відносинах з матір’ю теж не все було гаразд.

 Коли картопля була готова, дівчина розсипала її по тарілках.

— Як пройшов візит мами? Мені здалося, що вона швидко поїхала, — поцікавився Вадим.

— Вона тут нечаста гостя, — тихо відповіла Іра. — Взяла мішок картоплі і тікати, поки бабусі вдома немає.

— А чому так?

— Бо бабця почне моралі читати.

— А де працює твоя мама?

— В банку.

— Ого, це серйозно.

Дівчина зітхнула, наколюючи шматочок на виделку.

— І мене змусила піти навчатися до коледжу на напрям банківської справи. Але мені це не подобається. Я мала в цьому році вступити до університету, але…  не склалося.

— А що по душі саме тобі? — хлопець дивився так пильно, неначе заглядав в саму душу. Іра тільки зараз помітила, якого кольору його очі – карі, з тонкими золотистими вкрапленнями.

— Ну, — глибоко задумалася вона, наморщивши лоба, — я, мабуть, хотіла би стати редакторкою.

— Щоб редагувати любовні романи? — запитав, усміхаючись, Вадим.

— Це ти з мене так підсміюєшся? — обурилася дівчина. — А якщо й так, то що? Що захочу, те й редагуватиму. І взагалі, я вже доросла, мені двадцять років. Я не повинна нікому звітувати, що я читаю.