Розділ 12

Розділ 12

Качур уважно роздивлявся навісний замок, що захищав двері хати баби Шури. Замок був не китайський, а ще старої конструкції, яку він знав не дуже добре. Тільки він дістав з кишені набір відмичок, як біля хвіртки почулися кроки та голоси. Качур блискавкою метнувся за літню кухню, до дощатого паркану, на якому кілька штахетин легко відсувалися вбік. Та через свої немаленькі габарити він ненароком зачепив кролячу клітку, і вона з гуркотом упала на землю. Оглядатися було ніколи. Чоловік доволі спритно протиснувся в отвір, утворений в огорожі.

Дім по сусідству з будинком Сташевської пустував. Його господарі зрідка навідувалися до нього, використовуючи як дачу. Саме на горищі цієї хати і облаштували свій спостережний пункт Віталік з Качуром. З маленького віконечка відкривався трохи обмежений будівлями, але все ж прямий вид на дворище баби Шури. Коли Качур піднявся на горище, його легені працювали в режимі дірявого насосу.

— Що ж таке? —  спитав його Віталік, розкинувшись на старому матраці, знайденому тут же, на горищі. —  Не вдалося до хати забратися? Ти так хекаєш, наче за тобою стадо слонів гналося.

—  Вони невчасно повернулися. Здається, мене не помітили, але шуму я наробив.

— Ніякої конспірації. І як тобі вдалося півжиття красти і ні разу не попастися?

— Чуття маю, чуття, — Качур зі значущістю підняв вгору вказівний палець. — Що будемо робити далі?

— Спостерігати, — буркнув Віталік. — Треба з’ясувати, що з цим піжоном не так. Згаряча тут діяти не можна. Так що бери бінокля і подивися, що там відбувається. Може, Ірка зі своїм дружком вже твій лаз знайшли.

***

Іра з Вадимом швидко побігли до джерела гуркоту. Дівчина ухопилася за голову, побачивши перекинуту клітку для кролів. Дверцята з ненадійною защіпкою відчинилися, і мешканці кролячого будиночку розбіглися хто куди.

— Що тут сталося? Як ця клітка могла впасти? — не могла зрозуміти збентежена Іра.

Хлопець оглянувся навколо і теж знизав плечима.

— Може, тут пробігав якийсь заблудлий собака? У паркані є діри. Або банально клітка була погано закріплена. Все ж таки вона розміщувалася на другому ярусі.

— Давай ловити кролів, бо бабуся повернеться і мене вб’є за них!

Вадим підняв важку простору клітку і встановив її на місце, поклав на місце годівничку та поїлку.

— Тут мешкала кролиця з шістьма кроленятами. Бабуся збиралася їх на днях відсаджувати, — сказала Іра, намагаючись спіймати перше кроленя, але воно прудко заскочило у щілину між клітками. — Ну от, як його тепер дістати?

— Так, без паніки. Неси якесь старе покривало чи сітку і якусь їжу. Що вони у вас їдять? Моркву чи яблука? — Вадим і в цій ситуації здавався напрочуд спокійним.

— Зараз, зараз, — дівчина чкурнула до літньої кухні, ухопила покривало і швидко повернулася назад. Хлопець за цей час вже впіймав кролицю і стояв, притиснувши її до себе та почесуючи між вушок.

— Ледь не подряпала мене, — посміхнувся він.

Іра на мить замилувалася. Ну до чого ж це мило виглядало! І як зворушливо… Вона не втрималася і сама погладила кролицю по пухнастій спинці.

— Чш-ш-ш! Тихо! Не сполохай її! Ти їжу принесла? — запитав Вадим.

— Ні… Несу!

Іра повернулася до кухні по кілька морквин, які відразу ж були закинуті до клітки. Хлопець обережно запустив туди ж і її мешканку. З допомогою покривала він переловив майже всіх кроленят, крім одного.

— Йдуть до мамці! — легенько підштовхнув він п’ятого малюка.

Іра та Вадим присіли біля шпарки, куди забралося останнє кроленя. Він просунув туди руку, зосереджено намагаючись намацати тваринку. Дівчина зосереджено слідкувала за виразом його обличчя. Хлопець схилився ще нижче, опустившись на одне коліно.

— Що там? — не втрималася Іра, і собі зазираючи до шпарини.

— Майже дістав! — вигукнув Вадим, зробив ще одне зусилля, та почав витягувати руку. Він різко підняв голову та вдарив дівчину по лобі. Вона зойкнула, не втримала рівновагу та сіла на землю.

— Пробач, я ненавмисне!

Хлопець запустив впіймане кроленя до клітки, зачинив защіпку та занепокоєно схилився на Ірою.

— Тобі боляче?

Не дочекавшись відповіді, він почав розтирати зачеплене місце пальцями та дмухати на нього. Дівчина від несподіванки злегка зніяковіла, а її вуха, не питаючи дозволу, починали потроху палати.

— Що ти! Не треба! Мені не болить! Допоможи краще мені підвестися! — швидко заговорила Іра.

Вадим подав їй руку і потягнув вгору. Дівчина підвелася, але, щоб приховати замішання, вдала, ніби обтрушує себе від пилу. Якось сьогодні вона дивно реагує на цього дивного хлопця з амнезією.

— Тобі теж дісталося, — зауважила вона. — Ти хоч не зачепився своєю раною?

— Ні, не хвилюйся. Тож місію завершено. Всі кролі впіймані, — хлопець здавався цілком задоволеним. — Що тепер? Якими будуть подальші накази начальниці?

— Та годі тобі! — відмахнулася Іра. — Ходімо насмажу тобі картоплі. Ти заслужив нагороду. А то у баби Мілі не вдалося поснідати. Мені б той шашлик в горло б не поліз.