Розділ 10

Розділ 10

— Що? Штани порвала? Покажи! — Вадим інстинктивно кинувся до дівчини, але вона сполохано відступила на кілька кроків, прикриваючи дірку руками.

— Ти що, здурів? Нізащо! — вигукнула вона.

— Пробач, — хлопець провів долонею по лавці і відчув під пальцями виступаючий гвіздок. — Мабуть, ти за ось це зачепилася.

— Та що ж за день сьогодні! Як не одне, так друге! — Іра розчаровано роззиралася довкола, думаючи як бути.

Вадим тим часом зняв своє худі та зав’язав його рукави на талії дівчини так, щоб основна тканина прикривала порване місце.

— Що ти робиш! Ти ж змерзнеш! Надворі не літо! — запручалася Іра, намагаючись розв’язати міцний вузол, але хлопець притримав її за руки.

— Заспокойся! Не розклеюся! Сьогодні день теплий.

Дівчина смикнула замочок, аби зняти свою олімпійку, але застебнула його назад. Під спортивкою була захована домашня, сто разів випрана футболка. Вдома вона не переодягнула її, думаючи, що під верхнім одягом все одно ніхто не помітить.

— У такому разі підемо купувати тобі куртку. Дні ставатимуть холоднішими, вона тобі все одно знадобиться.

— Не треба! — відмахнувся Вадим. — Нічого мені не станеться. Я й так на вашому з бабусею утриманні живу.

— Ходімо, я сказала! — Іра рішуче вхопила його за руку і потягнула на ринок. Великого вибору не було, крім однієї утепленої спортивної курточки. Тоді дівчина повела хлопця до місцевого секонду, де теж не виявилося нічого підхожого. Довелося повернутися на ринок та придбати уподобану куртку. Проста за кроєм, вона дуже личила до його стрункої фігури.

— Ох, — зітхнув Вадим, проводячи руками по гладенькій тканині обновки. — Я тобі винен купу грошей.

— Розберемося, — махнула рукою дівчина. — Поки ми тут бігали, я зголодніла. Зранку нічого не їла. Ходімо по хот-доги.

Але її очікувало нове розчарування: кіоск з хот-догами виявився вже зачиненим. Та й увесь невеликий ринок швидко почав звертатися. Тоді Іра повела хлопця до привокзального кафе, в якому вдалося замовити відварених фабричних вареників з картоплею та печінкою.

Іра задумливо копирсалася виделкою у тарілці і зрештою запитала Вадима:

 — Чуєш, а чого ти не назвав мене незграбою?

— Коли? — він відсунув від себе пусту тарілку, швидко впоравшись зі своєю порцією.

— Тоді, коли я штани порвала.

— А чому я мав так зробити? — Вадим здавався злегка здивованим.

— Бо я сама потрапила у дурну ситуацію, — відповіла Іра, внутрішньо принишкнувши.

— В цьому немає нічого такого. Це життя, і з кожним може трапитися. І ти не незграба. Тобі просто трапилася стара лавка, яку давно ніхто не ремонтував. Ти ж не можеш відповідати за бездіяльність тієї організації, на чиєму балансі вона знаходиться.

— І то вірно.

Дівчина узялася до їжі, бо в цій справі безнадійно відстала від свого супутника. Їй пригадалася одна дуже показова ситуація, яка сталася не так давно. Коли вони з Артемом поспішали до кінотеатру на новий фільм, Іра не дивилася під ноги й ледь не перечепилася на бруківці. Зате застібка на її босоніжку безнадійно порвалася. «От незграба! Вічно з тобою щось не те!», — розізлився в ту мить Артем. Дівчина пам’ятала, яких зусиль їй коштувало добігти до кінотеатру у взутті на підборах та ще й з відірваною застібкою. Настрій було безнадійно зіпсовано, і все задоволення від фільму розсіялося в гіркоті розчарування. Чомусь подібної реакції вона очікувала й від Вадима. Але ні, здається, на тотожні випадковості він реагував інакше. Хоча по одному разу теж судити не варто.

Після вареників вони замовили чай. Однак сидіти в цьому міні-кафе до вечора також було якось не зручно. Стрілки годинника показували тільки третю годину дня, і до прибуття електрички ще залишалося чимало часу. Тож Іра з Вадимом, залишивши пакет з подарунками у камері зберігання на вокзалі, просто подалися бродити селищем. Вони погодували ворон крихтами від печива, дослідили всі вивіски, що трапилися на шляху. Потім дівчина покаталася на гойдалці на дитячому майданчику. Виявилося, що Вадим розрізняв усі марки автомобілів, які проїздили мимо чи були припарковані вздовж дороги. Нарешті, біля п’ятої години вечора, придбавши у магазині, що вже зачинявся, збірник сканвордів, вони вирушили на вокзал. Спочатку придбали білети в касі.

— Ти присядь тут, а я піду по речі до камери зберігання, — сказав Вадим, провівши Іру до залу очікування.

Коли він повернувся, то мало не зіткнувся з дівчиною на порозі. Вона на швидкості мчала до виходу з залу, розлючена і розчервоніла. За нею слідом йшов якийсь чоловік років за п’ятдесят, давно не бритий і напідпитку.

— Егей, дівчинко! Куди ти тікаєш? — бурмотів він.

Дівчина прошмигнула повз Вадима, який ніби бескид застиг на порозі.

— А ти ще хто такий? — прохрипів п’яний чоловік.

— А ти хто? — зустрів його тим же самим запитанням хлопець.

Гульвіса уважно придивився до нього, відмітивши про себе незворушний вигляд, міцну фігуру та затягнуті свіжою кіркою рани на обличчі.