Розділ 9

Розділ 9

На електричку Іра з Вадимом ледве встигли. Тільки вони вийшли до зупинки, як на обрії з’явився приміський поїзд з кількома вагонами. Дівчина стояла і розширеними очима спостерігала, як назустріч з гуркотом суне величезна гримуча машина. Хлопець же здавався спокійним. Не було помітно, що електричка якось його хвилює.

Коли потяг зупинився, з вагону вибралося кілька пасажирів. Іра трохи розхвилювалася, коли серед них впізнала старшу сестру Артема Люду — худорляву блондинку, підстрижену під каре. Та привіталася, хотіла щось сказати, але не встигла. Вадим забрався у вагон першим і подав Ірі руку. Дівчина швидко скористалася цією можливістю, аби швидше зникнути з поля зору Люди. Два бокові місця за одним столиком пустували. Там Вадим з Ірою і сіли. Електричка м’яко рушила, не набираючи великої швидкості, оскільки наступна зупинка розташовувалася неподалік.

Зустріч з Людою зіпсувала дівчині настрій, розвіявши останні залишки бадьорості. Нав’язливі думки та спогади знову увірвалися до її свідомості. Іра розсердилася сама на себе, що знову дала слабину. Потрібно було негайно на щось переключитися. Увагу дівчини привернув тихий сміх. Навпроти, на тримісних сидіннях, розташувалися дві жінки – старша та молодша. Вони вели тиху розмову, при цьому активно жестикулюючи. Між тим молодша раз по раз кидала промовисті погляди убік, на Вадима. Дівчина уважно оглянула сусідку по вагону. Нафарбована, з модною стрижкою під каскад та з манікюром. Іра скептично оглянула свої обгризені в нервовій гарячці нігті, ноги в спортивних штанях, одна з кишень яких не застібалася. Ну вже ні. Хай як би там не було, Вадим сьогодні буде її лицарем.

— Чому ти постійно мовчиш? — насупившись, запитала вона свого супутника.

— Ти мовчиш, і я мовчу. Можливо, тобі не хочеться говорити. Чому я буду зачіпати тебе розмовою, яка може роздратувати? — відповів хлопець.

— Мене зараз найбільше дратує тиша, — тяжко зітхнула Іра.

— Для мене мовчання не проблема. Я мало тебе знаю. Тому поки що вивчаю тебе.

— Вивчаєш мене? — вона здивовано здійняла брови. — Це як?

— Спостерігаю і роблю висновки. Для цього не потрібно багато говорити. Мова тіла та поведінка також є дуже промовистими, — зазначив Вадим, поставивши лікті на краєчок столу та охопивши долонями обличчя. Він пильно подивився на Іру, від чого вона відчула себе ніяково і відвела погляд кудись вниз, на свої кросівки.

— І про що кажуть твої спостереження? — дівчина нахилилася зав’язати шнурок і поставила питання майже з-під столу.

— Ну вони поки що поверхові. Скажу пізніше, коли краще пізнаю тебе.

— Не треба мене вивчати, а то це якось дивно і трохи лякає. Себе краще вивчай. Тобі потрібно заново пригадати всі свої звички та вподобання.

— Якраз з цим питань немає, — задумливо відповів Вадим. — Все якось саме собою виходить. А от хто я і ким був, хоч убий, не пригадую.

— І ця електричка теж не навіює якихось спогадів? — поцікавилася Іра. — Тобі не було страшно зайти до вагону?

— Ні, — він заперечливо похитав головою. — Можливо тому, що я не пам’ятаю самого моменту падіння. Слідчий сказав, що мене пограбували. Знайшлися свідки, які повідомили, що в мене при собі був мобільний телефон, цифровий фотоапарат, сумка. Як це сталося, хто це зробив – не пам’ятаю. Я прийшов до тями вже в лікарні. Але цей вагон… У мене є інтуїтивне відчуття, що я вже тут був, і сидів на цьому місці. Так, саме збоку…

— Цікаво, — Іра хотіла ще щось запитати, але підійшла контролерка, і їй довелося відволіктися на придбання білетів.

— Можна тебе запитати? — звернувся Вадим, коли дівчина заховала здачу до гаманця.

— Питай, — вона заправила за вухо неслухняне пасмо волосся і перевірила, чи надійно застебнута золота сережка – колись вона її ледь не загубила.

— Хто така та жінка, яку ти зустріла біля вагону? Ти аж зблідла, її побачивши.

— Це старша сестра мого колишнього, — буркнула Іра, опустивши очі.

— Вона тобі неприємна? — поцікавився хлопець, але її мовчання говорило саме за себе. — Скажи мені, яка та жінка?

— Зависна та надто допитлива. Полюбляє сунути носа в чужі справи.

— А ще яка?

— Нахабна. Корчить з себе надто правильну особу.

— Ще?

— Зубата.

— Давай ще.

— Курка обідрана, — сказала Іра і ображено надула щоки.

— А висновок який? Жодна обідрана курка не варта твоєї уваги. Зосереджуйся тільки на тому, що тобі подобається.

Вадим легко постукав пальцем по лобі дівчини. На губи Іри набігла легка посмішка.

— А ти не тільки злодіїв умієш ловити, а ще й підбадьорити можеш. Та хто ж ти такий?

— Мені самому цікаво, — відповів хлопець, посміхнувшись у відповідь.

Коли Іра з Вадимом прибули на потрібну станцію та зайшли до вокзалу, годинник показував близько одинадцятої години дня. Райцентр був селищем міського типу. Однак неподалік залізничного вокзалу функціонував невеликий ринок. Саме там дівчина без проблем знайшла потрібні тапочки, які полюбляли, мабуть, всі бабці. А от щодо іншого подарунку виникли розбіжності. Вадим радив придбати щось недороге, але потрібне — ручну м’ясорубку, радіо чи ліхтарик. Іра ж наполягала, що жінкам, особливо старшого віку, прийнято дарувати щось із посуду. Вона довго обирала між набором склянок та великою скляною салатницею, але врешті зупинилася на великій емальованій мисці.