Розділ 8

Розділ 8

Захопивши з собою трохи грошей, дівчина покликала Вадима:

— Агов, ходімо сходимо до магазину, а то ти тут занудьгуєш.

— Ходімо, — погодився хлопець.

Оскільки в той день була неділя, центральний сільський магазин не працював. Тож Іра повела свого супутника до невеликої крамнички, що розташовувалася в приватному домоволодінні. Аби швидше дістатися туди, дівчина звернула на стежку, яка вела через городи, скорочуючи загальний шлях. Вадим мовчки йшов поруч, не ставлячи ніяких запитань. Іра крадькома подивилася на нього і тільки помітила, що з ним щось не так. Вона придивилася уважніше і запитала:

— Ти зняв пов’язку з голови?

— Так, вона вже не потрібна, тільки заважає, — хлопець несвідомо потер рукою лоба, де тепер виднівся слід від рани, що майже загоїлася.

— Правильно, на свіжому повітрі будь-яка подряпина швидше заживає. По собі знаю, — погодилася дівчина.

З бічного провулку вони вийшли на широку вулицю. Біля потрібного двору стояли двоє чоловіків. В одному з них Іра відразу впізнала Віталіка. Він тримав під пахвою дволітрову пляшку пива. Інший – високий, з майже зрощеними бровами та похмурим поглядом – звався Сергієм, а прізвисько у нього було Качур. Ці двоє, побачивши Вадима, якось принишкли та уважно проводжали його очима.

— Мабуть, ти сильно вразив Петюню, що Віталік та Качур так за тобою спостерігають, — сказала Іра Вадиму.

— Отой довгий і є Качур? — уточнив він. — Хто він?

— Віталіковий співпляшник, хто ж іще, — пояснила дівчина. — Вони часто разом вештаються.

Іра впевнено зайшла до двору, Вадим з лицем у стилі покерфейс слідом. У прибудові, де велася торгівля, було людно. Дівчина протиснулася всередину і на поличці з побутовими товарами помітила необхідні речі. Вона взяла зубну щітку і обернулася в пошуках хлопця. Той стояв зовсім поряд, майже впритул. Іра мимоволі принюхалася: чи не тягнуло від Вадима бабусиними мазями? Нічого схожого не відчувши, вона протиснулася далі, прихопивши ще й одноразові бритви та гель для гоління. Хвилинку подумавши, дівчина повернулася назад та непомітно взяла ще одну бритву – для себе. Додому Іра ще придбала упаковку томатної пасти на замовлення бабусі та печиво до чаю. На виході з крамнички дівчина знову зіткнулася з Віталіком та Качуром, які нібито по щось вирішили повернутися.

— Чого витріщилися… — пробурмотіла вона про себе, проходячи повз, але більше не оглядалася. Вадим мовчки крокував позаду.

Іра, звісно, не чула, про що говорили ті двоє. А якби й почула, то це б їй точно не сподобалося.

— Ти впевнений, що це він? Бо я не беруся точно судити. Там було темно, і я добре його не роздивився, — говорив Качур.

Віталік між тим нервово крутив у руках пляшку з пивом:

— Та я тобі відповідаю… Точно він. Зуб даю. Той самий жевжик.

— Тобто він живий і в повному здоров’ї, — констатував Качур.

— Ну може й не зовсім здоровий. Бачив вавку в нього на лобі? Це доводить, що головою він таки торохнувся.

— Може тому він нас і не впізнає?

— Може й тому. А може й ні. Що з ним таке і чому він у баби Шурки крутиться, це треба дізнатися, — Віталік невдоволено скривився і плюнув у квітник господині крамниці. — А то не впізнає, не впізнає, а потім раптом – раз, і впізнав! А це стаття.

— Еге ж. Пограбування та замах на вбивство!

— А ти співучасник!

— Тихіше ти! — шикнув Качур. — Я його з тамбура не штовхав!

— Але грошики взяв! — помахав пальцем у нього перед носом Віталік. — Ти також в долі. Так що думаємо, як тепер викрутитися.

— Пішли на перекур, а то я буду зараз дуже злим, — буркнув його супутник.

Між тим Іра з Вадимом повернулися додому. Дівчина передала йому туалетне приладдя та зачинилася в себе у кімнаті. Настрій знову кудись вивітрився. Хотілося спокою та зануритися в черговий романчик. Іра зітхнула, розкриваючи нову книгу. Хоч тут все закінчується добре, а не так, як у неї з Артемом. Тільки вона прочитала перші сторінки, як до кімнати заглянула бабуся.

— Ірочко! А йди-но сюди. Порада потрібна.

Дівчина з невдоволеним стогоном злізла зі свого ліжка.

— Що сталося? — байдужість до навколишнього світу знову накривала Іру мокрим рядном.

— А ось що, — бадьоро відгукнулася бабця, нарізаючи яблука для пиріжків. — Приходила до мене баба Міля, запрошувала на свій ювілей. На завтра потрібний подарунок.

— І де я його тобі дістану?

— В райцентрі.

— Але ж автобус туди вже відправився! — не здавалася дівчина, виборюючи своє право провести цілий день у ліжку за читанням роману.

— Нічого, — знизала плечима баба Шура. — Є ще електричка! На неї ти встигаєш.

— І що купити? — протяжно мовила Іра, розуміючи, що з бабусею не посперечаєшся.

— Тапочки домашні купи. Такі як у мене, тільки 40-го розміру.

— Що ще?