Розділ 7

Розділ 7

— Може, тобі щось привиділося? — наполягала баба Шура, опершись рукою об стіл та нависаючи над дівчиною.

— Ні! Там точно хтось був! У мене з зором ще все добре, я розрізняю людей! — запально вигукнула Іра.

— Може, я сходжу перевірю? — тихо запропонував Вадим.

— Сходи, синку, перевір, — погодилася бабуся, — а то ми й не заснемо спокійно.

— Тоді дайте мені в руки щось міцне. І не вмикайте світло, аби не відлякати зловмисника.

Всі навшпиньках вийшли на кухню. В дівчини від переляку злегка тремтіли руки. Бабця вручила хлопцю дерев'яну швабру.

— Згодиться? — спитала вона пошепки.

— Цілком, — так же приглушено відповів він.

Вадим тихо відчинив двері до коридорчика, а потім і на вулицю. Іра стояла посеред кухні і скептично спостерігала за всім цим дійством. Несподівано хлопець різко метнувся зі східців, які здіймалися перед входом до хати. Почувся глухий стук, тріск і різкий людський стогін. Баба Шура увімкнула світло, що розлилося від самотньої лампочки над вхідними дверима будинку. В цьому електричному розсіяному сяйві, що охопило частину двору, бабуся та онука побачили Вадима, який сидів навпочіпки над людиною, що лежала обличчям до землі. Однією рукою хлопець тримав неприродно вивернуту руку незнайомця, а іншою войовничо заносив над ним швабру.

— Відпусти, — прохрипів упійманий. — Боляче ж…

— А ми зараз подивимось, хто до нас вночі в гості ходить, — бабця зійшла зі східців, підійшла впритул і заглянула в обличчя невідомого. — Чи ти ба яка дивина! Та це ж Петюня!

Іра відразу зрозуміла хто це. Місцевий злодій, який вже неодноразово був спійманий на крадіжках. Хитрий, брехливий і нахабний. І зовсім юний, весною тільки школу закінчив. Ніякі погрози на Петюню не діяли, бо все одно не раз забирався до чужих дворів.

Бабуся схилилася над злодюдкою..

— Які люди до мене прийшли! А-я-й! — вона прицмокнула язиком. — Та це ж зірка всього Гайового! І що ж ти хотів поцупити у самотньої бабусі?

— Нічого я не хотів цупити! Я… я просто двором помилився! — простогнав Петюня.

— Двором помилився? — сплеснула руками бабця. — Це ж треба! Буває, що ж поробиш.

Потім голос її різко змінився зі спокійного, майже лагідного на жорсткий і грізний:

— Ну зізнавайся, що хотів вкрасти? На що око поклав? На велосипеда? Газову плиту? Мотокосу? Бензопилку? Чи курку з курника захотів витягнути?

— Ай! Скажіть, щоб мене відпустили! Рука ж болить! Я все поясню! Я правда не в той двір потрапив! Я до Качура йшов і в темряві двори сплутав…

Качуром по вуличному називали тридцятирічного чоловіка з сумнівною репутацією, що жив у кінці вулиці.

— Ой добре ж ти брешеш, Петюню! Іро, викликай міліцію!

— Не треба міліцію! — заверещав той. — Я більше не буду! Більше не переплутаю!

— Вадиме! Відпусти його,  — сказала баба Шура. Вона підняла з землі новеньку бейсболку Петюні, покрутила її руках і продовжила: — Якщо хочеш отримати цей головний убір назад, нехай батько твій прийде і забере. А не прийде, то в сільраду віднесу.

Вадим розімкнув руки, і Петюня підвівся, похмуро потираючи передпліччя.

— Я не знаю хто ви, але ви мене ледь не вбили! — пробурмотів він.

— А ти мене ледь не пограбував! Забув про це? — бабця відчинила хвіртку, і злодій-невдаха побрів, засунувши руки до кишень та винувато опустивши голову.

— Ну і навіщо ти його відпустила? — обізвалася Іра, яка досі нерухомо стояла на східцях.

— А що ти з нього візьмеш? Цього Петюню вже ловили-ловили, і що? Він же викручується, як вуж на сковорідці. Тим більше не встиг нічого вкрасти. І з його сімейкою не хочу зв’язуватися. Батько там як вип’є — дурний робиться.

— Ти ж сама сказала, нехай батько приходить на розмову.

— Е, одне діло картуза повернути, а інше — заяву на синочка написати, — міркувала бабуся, повертаючись до хати.

Тим часом дівчина помітила, що Вадим стояв посеред двору, зігнувшись. Однією рукою він опирався на швабру, а іншою тримався за бік.

— Вадиме, що з тобою? — гукнула Іра.

— Нічого, все добре, — відповів він і теж  рушив до будинку.

Коли він зайшов до кухні, то дівчина помітила на його обличчі той вираз, який буває у людей, що терплять лютий біль.

— Ти щось собі пошкодив, коли плигнув на Петюню? — з занепокоєнням запитала вона.

— Мені не можна ще робити різких рухів, — зізнався хлопець, прилаштовуючи швабру на її законне місце у кутку кухні. — Але нічого, пройде.

— Як пройде? — надійшла бабуся. —Ти кинувся на нього, як кіт на мишу. Р-раз і все! Але ж і себе берегти треба! Нехай би він втік, а ти ціліший був!

Іра подумала, що це справді було вражаюче. Підкрастися в темряві і блискавично вкласти на землю злодія. Петюня, до речі, був верткий, такого ще спробуй упіймати. І як Вадиму це вдалося?