Розділ 5

Розділ 5

Іра пішла не вулицею, а городами, потім стежкою, що губилася в зеленій гущавині посадки. Вона не оглядалася, бо знала, що Вадим іде слідом. Врешті-решт дівчина зупинилася і зачекала його:

— Егей, давай швидше. Ти не пив з бабусею? Бо якось дивно рухаєшся...

— Можливо і дивно, — погодився хлопець. — Я після травми погано орієнтуюся в просторі, мене все веде кудись не в той бік...

Іра зовсім забула, що Вадим добряче вдарився головою. Струс мозку впливав не тільки на самопочуття, а й на контроль над тілом. Вона відчула щось схоже на укол совісті і пішла повільніше.

— Чому ти йдеш до залізниці телефонувати? — запитав хлопець.

— Ти що, інопланетянин? — трохи роздратовано відповіла Іра. — Ми в селі. Мобільна мережа ловить тільки біля переїзду. В дворі тільки іноді знаходжу.

— Справді? Що ж, зрозуміло.

Нарешті вони дісталися до місця зупинки потяга. Іра витягла з кишені мобільний телефон, увімкнула його і кілька хвилин шукала місце, де з'явиться мережа. Нарешті їй це вдалося. Дівчина приклала телефон до вуха, з надією вслухаючись у гудки виклику.

— Так, — нарешті почула Іра.

— Мам, це ти? Привіт. Як ти?

— Привіт, доцю. Я зараз на роботі. Все добре. Працюю. А ти як?

— Непогано.

— Як ти себе почуваєш? Сподіваюся, село пішло тобі на користь?

— Так, мам, але...

— Не забувай приймати свої таблетки. І слухайся бабусю. Вона поганого не порадить. Їж добре, і побільше гуляй на свіжому повітрі.

— Мам, я... — дівчина намагалася висловити те, заради чого прийшла на це місце, але мати не давала вставити й п'яти копійок:

— Доцю, ти мене чуєш? Допомагай бабусі в усьому, що вона попросить. Зараз якраз необхідно город прибрати.

— Мам, — крикнула Іра в динамік, — забери мене додому! Я хочу додому!

У відповідь секундне мовчання, і знову швидка мова матері:

— Іро, доцю, у бабусі тобі буде краще. Ти ж знаєш, у мене поки що завал на роботі. Татко теж працює. Славік на навчанні. З ким ти будеш вдома? Ні, поки що залишайся в селі... Доцю, давай потім поговоримо. Я на роботі. Ось-ось начальник прийде... Бувай! Цілую, доцю!

— Бувай! — Іра потроху опустила руку, ковзнувши прохолодною «Нокією» по щоці. — Але ж мені потрібна ти...

І так завжди. Мати ніби і хвилювалася за неї: до психіатра водила, боялася, аби вона собі не нашкодила... Але все одно щось було не так — якесь непомітне відсторонення:  «Сиди під наглядом бабусі, бо у мене робота». За вітчима, чиєю головною заслугою були дірки в дивані, і Славіка — вічного лінтюха, який хоча би школу закінчив, вона турбувалася більше. Тут же треба гроші заробляти, за чоловіка штрафи платити, придумати, куди синочка після школи прилаштувати. А тут ще донька зі своєю депресією через нещасне кохання...

Дівчина готова була ось-ось заплакати. Вона глянула на Вадима, який прогулювався неподалік по залізничному насипу і рішуче витерла рукою мокрі очі. Не тут і не зараз. Ще не вистачало, щоб він це побачив.

— Тебе десь отут з потяга викинули? — спитала вона у хлопця.

Він похитав головою, демонструючи негативну відповідь.

— Ні. Мені сказали, що це сталося кілометра за три до цієї станції.

— Ти розраховував, що якщо прийдеш сюди, то щось пригадаєш?

— Еге ж. Але нічого не вдається.

— Давай пройдемося вздовж залізниці, може якийсь спогад і прийде, — запропонувала Іра.

Вони мовчки йшли по щебеню, але коли нога дівчини несподівано ковзнула на нестійкому камені, Вадим миттю відреагував та підхопив її під руку.

— Дякую, — пробурмотіла Іра.

На обрії показався вантажний потяг.

— Ходімо звідси, а то поки ці вагони прогуркочуть, у мене голова лусне. Прийдемо сюди наступного разу, — сказала дівчина і завернула в посадку. Вадиму нічого не залишалося, як податися за нею слідом. Вони неспішно йшли добре протоптаною стежкою, що губилася в хащах. Несподівано попереду з кущів виник якийсь чоловік з велосипедом і рушив назустріч. Чим ближче він підходив, тим більше Іра переконувалася, що це її старий знайомий, якого б вона не воліла сьогодні зустрічати. Сашко. Звертати з дороги та ховатися в заростях було вже пізно. Тому вона стисла зуби та рушила назустріч долі. Вадим же просто мовчки прямував слідом.

Порівнявшись з ними, Сашко зупинився. Це був міцно збитий кругловидий молодик в бейсболці. Кисті рук, якими він тримав кермо велосипеда, виглядали добряче зчесаними. До велосипедної рами були примотані кілька іржавих труб та шматків металолому.

— Кого я бачу, які люди! — Сашко сперся на велосипеда, нахилившись вперед. — Ірка Голубка! Та невже ти?

Він здавався награно веселим, посміхався, демонструючи відсутність кількох кутових зубів. Та дівчина добре знала, який характер приховується за цією доброю посмішкою.

— Ну я, і що тепер? — буркнула Іра, зберігаючи певну дистанцію.