Глава 15.

«Дермо, Миров, я тебе вбити готова!»

Саме ця фраза раз-по-раз проносилась у мене в голові.  Ну, хто просив цього недоумка мене будити?

- Вставай, сонний перевертень!  - вкотре почулося з-за дверей.

- А як мама почує?  - Ненароком поцікавилася я, все ж піднімаючи свою ліниву дупу з ліжка.

– А вона на роботі, – нахабно відгукнувся Алекс з-за дверей.  – Тож ніхто тебе не врятує від жорстокої розправи.

- Я тоді весь будинок часником обвішаю, потім святою водою облию, у тебе на дверях хрест намалюю, і ти страждатимеш довго і болісно, ​​- прокричала я у відповідь, намагаючись знайти блузку.

О, ось і вона.

- Ксю, - відгукнувся Миров жалісливим тоном, у якому так і чулося співчуття, - що за марення ти несеш?

– А що, нічого не діє?  – сумно поцікавилась я.

А шкода, адже такі високі сподівання зруйновані.  Корабель мрії потонув, зіткнувшись із айсбергом реальності.

- Звичайно ні, - пирхнув Саша.  - Я заходжу.

- Розмріявся, - я засвербіла волосся, збираючи його у високий хвіст.  - Не дратуй мене.  Чи тобі нашої минулої зустрічі не вистачило?

- Тобто тим милим сірим звірком, який мало не збив мене з ніг, була ти?  – уточнив Миров.

– Здається, ми це вже вчора з'ясували, – нагадала я йому.

- Значить, справді ти, - сам себе переконав Саша.  - Чорт.

Ох, не варто було так різко відчиняти двері!

Миров потер рукою забите місце.  Я йому прямо по лобі влучила.  А ось не фіг стояти прямо під дверима дівчини.  Може, дівчина боїться?  Може, дівчина соромиться?  Зрештою, можливо, дівчина просто хоче комусь заїхати дверима по голові!

- Дякую, Ксю, - прошипів Миров, невдоволено на мене скоса.

- Нема за що, - кинула я йому, спускаючись сходами.  - А хіба у вас рани чи забиття не гояться?

- Не перевіряв, - промимрив Алекс, дістаючи з холодильника йогурт.

- О, дякую, - я вихопила стаканчик прямо з рук приголомшеного Мирова.

Такого нахабства він навіть від мене не чекав.

- Гаразд, - Саша знову почав шукати, чим би підкріпитися.  – А що у вас із подругою щодо ран?

- Загоюються трохи швидше, ніж у людей, і шрами не залишаються, - пояснила я, зачерпуючи ложечкою солідну порцію полуничного пудингу.

- А "трохи швидше" - це як?  – не зрозумів Миров.

- Ну… - я задумалася, згадуючи той випадок, коли Машу вкусила якась тварюка в лісі (начебто було схоже на лисицю, але Громова через біль не звернула уваги).  – Якщо людині потрібний місяць, то у нас пройти може за два з половиною – три тижні.

- Таке враження, наче ти з власного досвіду розповідаєш, - посміхнувся Саша.

- Так і є, - усмішка зійшла з обличчя Мирова.  - Точніше, згадую ситуацію із подругою.

- Тієї білявкою?  – уточнив Алекс.

Я кивнула, викидаючи порожню пластмасову склянку.

– Я до школи, – попередила я Мирова, закидаючи сумку на плече.  – Маша відвезе на заняття.  Маша привезе додому.  Тож можеш спокійно валити до інституту.

- Ага, - пробурмотів Сашко.  – Піду до друзів говорити, що моя зведена сестра-перевертень зовсім не страшна та не небезпечна.

- А я б на твоєму місці не говорила цього передчасно, - зарозуміло помітила я, зачиняючи двері і прямуючи до Марії, що чекала мене.

Миров тільки пирхнув і зачинив за мною двері.

- Що там у вас сталося?  - Допитувалася Громова.

Дорогою до школи я докладно розповіла подрузі про розмову.  Тож тепер Маша, загалом, знала про те, що сталося.

На порозі навчального закладу нас уже чекав Ігор.

- Доброго ранку, пані, - привітав нас хлопець, дивовижно посміхаючись.  – За мною сьогодні старший брат приїде.  Чи не хочете познайомитись?

- Я не зрозуміла, - Маша закрутила головою.  - Ти ж ніколи не казав, що маєш брата.

- Ну… - Ігор сумів.  – Він не те щоб брат… Ілля – син від маминого першого шлюбу.

- Чудово, - усміхнена Громова поплескала друга по плечу, - тоді ми обов'язково викроїмо час, щоб провести його з твоїм родичем.

Дочекавшись поки Шаповал побіжить на біологію, я повернулася до Марії.  Щось мене непокоїло.

- Як гадаєш, - невинно поцікавилася я, - скільки хлопців на ім'я Ілля може жити в такому невеликому містечку, як наше?

- Два чи три, - відгукнулася Громова.

- Тоді ймовірність коливається від тридцяти трьох до п'ятдесяти відсотків, - пробурмотіла я, згадуючи хлопця, якого бачила з Настею.

Знаєте, як зазвичай швидко пролітають уроки, коли поряд знаходяться найкращі друзі?  Так ось, з Машою і Ігорем заняття тяглися ще блискавично.  Тому незабаром настала година ікс: час зустрічі з братом нашого друга.

Ми вирвалися надвір, рухаючись за Шаповалом.  Незабаром на мій погляд з'явився дуже цікавий суб'єкт.

Пояснюю: переді мною стояв той самий Ілля, який чатував на мене разом з Багровим, коли мене стягла дівчина Алекса (і пофіг, що він це заперечує, все одно Настя поводиться, немов Миров – її хлопець).

- Ілля, - посміхнулася я, підбираючись ближче до хлопця.  - Я рада тебе бачити.  Як Андрій поживає?

- Н-нормально, - прохрипів брат Шаповала, злякано мене оглядаючи з ніг до голови.

- Ну, от і чудово, - заявила я під глузливим поглядом Маші.

Подруга вже збагнула, ким є Ілля, а ось Ігор явно не врубався.

- А що ти тут робиш?  – несміливо поцікавився вампір.

- Навчаюся, - я навмисно косила під дурню.

- А поряд із моїм братом що робиш?  – цей хлопець знає таке поняття, як «почуття самозбереження»?!

- Ми з першого класу дружимо, - втрутилася Громова.

Ілля явно хотів кинути подрузі щось у відповідь, але його погляд завмер на смарагдових очах подруги.

- Ти теж!  - Вигукнув він, спішно відвертаючись від нас.  - Поїхали, Ігоре.

Шаповал хотів почати зводити з приводу розмови, про яку він гадки не мав, але вампірюга вже затяг його в машину.

Щось він різко газує.  Чи це на нас така реакція?

- Він по очах зрозумів?  - Про всяк випадок запитала Маша.

Я кивнула.  Дивно ці кровососи судять про людей (ну, або про перевертнів).  Очі у нас із Громовою були різними: її були схожі на дорогоцінні камені, а мої були яскраво-зеленими із золотими іскорками.